Гра янгола. Карлос Руис Сафон

сіли одне навпроти одного й стали чекати, хто розтулить рота першим. Уперше виграв я.

      – Я вчора не хотіла образити вас, Давиде. Я не знаю, що розповів вам дон Педро, але я ніколи так не казала.

      – Але ви так подумали, тому дон Педро мені про це й розповів.

      – Ви не маєте найменшого уявлення про те, що я думаю, – твердо відповіла вона. – І дон Педро теж.

      Я стенув плечима.

      – Ну то й гаразд.

      – Я сказала зовсім інше. Я сказала, що думаю, ви робите зовсім не те, що відчуваєте.

      Я всміхнувся, бо не міг не погодитися з нею. У ту мить моїм єдиним відчуттям було бажання поцілувати її. Крістіна витримала мій погляд. Вона дивилася на мене з викликом і не відвернула обличчя, коли я простяг руку й доторкнувся до її губ, потім ковзнувши пальцями по підборіддю й шиї.

      – Не треба, – сказала вона нарешті.

      Коли офіціант приніс нам дві огорнуті парою філіжанки, вона вже пішла. Минуло кілька місяців, перш ніж я знову почув її ім’я.

      Якось наприкінці вересня, закінчивши чергову порцію «Міста проклятих», я вирішив дозволити собі вільну ніч. Інтуїція підказувала мені, що наближається стан нудоти й ударів розпеченим кинджалом у мозок. Я проковтнув цілу жменю пігулок кодеїну й простягся на ліжку в темряві, чекаючи, коли з мене перестане лити холодний піт і припиниться тремтіння в руках. Я вже був задрімав, коли почув дзвінок у двері. Я доплентав до передпокою й відчинив двері. Відаль, одягнений в один зі своїх бездоганних костюмів з італійського шовку, припалював сигарету, стоячи під променем світла, яке, здавалося, сам Вермеєр намалював для нього.

      – Ти живий чи я розмовляю з привидом? – запитав він.

      – Тільки не кажіть мені, що ви прийшли з вілли «Геліус» лише для того, щоб запитати про це.

      – Ні, не для того. Я прийшов тому, що вже кілька місяців ти не виходив на люди і я хвилююся за тебе. Чому ти не проведеш телефонну лінію в цей мавзолей, як усі нормальні люди?

      – Мені не подобаються телефони. Я волію бачити обличчя людини, яка зі мною говорить, і хочу, щоб вона мене бачила.

      – У твоєму випадку це навряд чи вдала думка. Ти останнім часом дивився в дзеркало?

      – Це ваша професія, доне Педро.

      – У морзі клінічної лікарні можна знайти трупи, які мають кращий колір обличчя, ніж у тебе. Вдягайся.

      – Навіщо?

      – Бо я тобі так кажу. Ми підемо прогулятися.

      Відаль не хотів слухати ані заперечень, ані протестів. Я доплентав до автомобіля, що чекав нас на бульварі Борна, і побачив за кермом Мануеля.

      – Куди ми їдемо? – запитав я.

      – Сюрприз.

      Ми перетнули майже всю Барселону, виїхали на проспект Педральбес і стали підійматися на пагорб. Через кілька хвилин ми побачили віллу «Геліус», усі її вікна були освітлені й утворювали в сутінках величезну бульбашку розжареного золота. Вийшовши з машини біля будинку, Відаль подав знак, щоб я йшов за ним, і провів мене до великого салону. Там чекав великий гурт людей, які, коли я підійшов, заплескали в долоні. Я побачив там Басиліо, Крістіну, батька й сина Семпере, свою колишню