Таємна історія. Донна Тартт

я. Чарльз закотив очі.

      – Годі, не ламайся, – підтримала мене Камілла.

      – Ні.

      – Ой, та він просто не ладен зіграти нічого справжнього, – співчутливо впівголоса прокоментував Френсіс. Чарльз зробив ковток зі склянки, пробіг іще одну октаву, протарабанивши незв’язні трелі пальцями правої руки. А потім віддав свою випивку Каміллі, звільнивши таким чином ліву руку, сів по-людськи за рояль, і фібриляція перетворилася на вступні акорди якогось реґтайму Скотта Джопліна.[57]

      Він грав собі на втіху, закасавши рукави, усміхаючись під носа, видобуваючи дзвінкі ноти низьких та високих діапазонів із вправними синкопами чечіточника, котрий збігає вгору сходами в одній із постановок Циґфельда.[58] Поруч на дзиґлику Камілла розпливлася в усмішці до мене. Трохи спантеличений, я їй відповів взаємністю. Навіть зараз, коли лунала мелодія, високо під стелею народжувалося примарне відлуння, що перетворювало ці відчайдушні веселощі на якусь подобу спогадів, спогадів про речі, яких я ніколи не знав. Чарльстони на крилах біпланів під час їхнього лету. Гулянки на кораблях, що тонуть; булькання крижаної води, стоячи по пояс у якій грає оркестр і випилює на струнних інструментах останній хоробрий приспів «Auld Lang Syne»:[59] «Так вип’єм, друже мій старий, за молоді літа, іще раз, друже мій, налий за молоді літа!» Насправді тієї ночі, коли затонув «Титанік», співали вони геть не «Молоді літа», а гімни. Багато гімнів. Католицький священик читає «Богородице Діво». І салон першого класу, що, до речі, дуже скидався на цю кімнату: темне дерево, пальми в діжках, рожеві шовкові абажури з неспокійною оторочкою. Я справді тоді перепив. Мене перехнябило в кріслі, за бильця якого довелося міцно вхопитися («Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє!»), і навіть підлога йшла ходором, ніби палуба аварійного корабля; я боявся, що ми всі, і навіть рояль, от-от покотимося з істеричним завиванням в якийсь із кінців бібліотеки.

      На сходах почулися кроки. Це, примруживши очі, невпевненою ходою спускався Банні з розкуйовдженим волоссям та в піжамі.

      – Що, в біса, коїться? – запитав він. – Ви мене розбудили.

      Але на його слова ніхто не зважав, тому він зрештою налив собі випити й босяка подибав назад у спальню на другому поверсі.

      Сортування спогадів за хронологічним принципом – цікава штука. До тих перших вихідних за містом пам’ять про події тієї осені віддалена та оповита туманом, від цього ж моменту спомини немовби набувають різкості й потрапляють у чіткий та захопливий фокус. Від того дня, позіхаючи та потягаючись, починають оживати знайомі мені манекени. Минуть місяці, і тільки потім зійдуть глянець та загадковість новизни, що перешкоджали об’єктивному погляду на нових знайомих. (У реальності, до речі, всі вони виявилися куди цікавішими від будь-яких імовірних ідеалів.) І от саме тут, у цьому конкретному спогаді, вони постали перед моїми очима нечужими людьми та вперше проявили своє яскраве справжнє «я».

      Там же й мені випадає позбутися свого статусу сторонньої особи: пильної, невдоволеної, на диво мовчазної. Усе життя

57

Скотт Джоплін (бл. 1867/68 – 1917) – темношкірий американський композитор і піаніст, прозваний «королем реґтайму» – синкопованої танцювальної музики, що вважається одним із прямих попередників джазу.

58

Флоренц Едвард «Фло» Циґфельд-мол. (1867–1932) – бродвейський імпресаріо, відомий циклом складних у технічному плані постановок «Кабаре Циґфельда» з громіздкими декораціями, обов’язковим елементом яких часто ставали спіральні сходи.

59

«Auld Lang Syne» (досл. шотл. «дуже давно») – поезія шотландського поета Роберта Бернса (1759–1796), складена 1788 р. на основі народної пісні, під мотив якої й виконується в наші дні. Її приспів тут наведено за перекладом М. Лукаша.