П’ята Саллі. Деніел Кіз

його до себе та поцілувала в губи.

      – Хочеш, підемо звідси? – спитав Еліот.

      – Куди?

      – До мене? Чи до тебе?

      – Я хочу танцювати.

      – Господи Ісусе! Ти ж не збираєшся танцювати цілу ніч?

      – Чому ж ні? Ніч – найкращий час для танців. Ми ж не ходимо танцювати зранку чи вдень.

      – У мене болять ноги, – сказав він. – Я голодний. Зголоднів за їжею та за тобою.

      – Що ж, а я зголодніла за танцями.

      Белла підвелась і танцювала сама, а тоді з іншими чоловіками. Її тіло, її руки рухалися у жвавому ритмі. Вона мусила вхопитися за світ, щоб музика затінила всі інші реальності, окрім тієї, що існувала тут і зараз. Вона відчувала, якщо зупиниться, то зміниться місце дії, закінчиться акт, завіса впаде швидше, ніж вона буде до цього готовою, й сама думка про це лякала її. А тоді вона відчула біль у потилиці. Вона опиралася. Це було нечесно, вона так довго не виходила назовні. Але дихати ставало важче. Все ставало розмитим, а тоді Белла поточилася на підлогу.

* * *

      Коли Саллі розплющила очі, то задихалася від запаху нашатирного спирту.

      Вона роззирнулась довкола, спочатку її свідомість відключилась, але потім наповнилася страхом.

      – Де я? Що трапилося?

      – Ви впали на танцмайданчику, – сказав власник, закорковуючи пляшечку з нашатирем. – З вами все добре? Чи нам краще викликати лікаря?

      – На танцмайданчику? Я… я думала, що була в туалеті.

      Власник глянув на Еліота.

      – У туалеті?

      – Так, вона ходила в туалет. Їй трохи зле. Я заберу її додому на таксі. З нею все буде гаразд.

      – Котра зараз година? – спитала вона.

      – Одинадцята тридцять.

      – О Господи, – сказала вона. – Еліоте, відвезіть мене додому. Будь ласка, відвезіть мене додому зараз же.

      Швейцар викликав їм таксі. Всередині вона побачила, як Еліот розглядає її.

      – Ти нічого не хочеш мені розказати про те, що сталося? – нарешті запитав він.

      – Я знепритомніла, оце й усе.

      – Не все, Белло. Відбулося ще дещо.

      Вона різко обернулась.

      – Чому ви назвали мене Беллою? Ви мені щось підсипали?

      – Господи, про що ти говориш?

      – Ми сиділи в «Леві та короні». Ви замовили мені дієтичну «Пепсі», і після того я вже лежу посеред танцмайданчика. Хтось мені, мабуть, щось підсипав у напій.

      – Послухай мене, Белло…

      – Не називай мене так. Ти знаєш, як мене звуть – Саллі.

      – Добре, Саллі, послухай мене. Я не дуже знаюся, як з таким обходитись. Але сьогодні я уважно за тобою спостерігав. Тодд мав рацію. Ти як Джекіл та Гайд,[33] ти знаєш? В одну хвилину ти Саллі, а потім йдеш у нужник і повертаєшся вже Беллою, а тоді падаєш на танцмайданчику, після того, як протанцювала три години поспіль, й раптом ти знову Саллі. Ти, можливо, й чудова актриса, але…

      – Я не вмію танцювати, Еліоте. Я ніколи не танцюю.

      Він витріщився на неї:

      – Та ну тебе, не говори дурниць!

      – Це правда. Я дуже незграбна. У мене погана координація та нікудишнє відчуття ритму.

      – А

33

«Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда» (1886) – готична повість шотландського письменника Роберта Стівенсона, головний герой якої доктор Джекіл страждає від роздвоєння особистості та має зловісне Alter ego – містера Гайда.