Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б’юкенена.

      – Підійдімо на хвильку туди, – сказав я. – Мені треба привітатись із знайомим.

      Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.

      – Куди ти зник? Чому не дзвониш? – вигукнув він. – Дейзі страшенно ображається на тебе.

      – Знайомтеся: містер Гетсбі – містер Б’юкенен.

      Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, збентеженим.

      – Що в тебе взагалі чути? – допитувався Том. – І як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?

      – Ми тут снідали з містером Гетсбі.

      Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.

      – Одного ранку в жовтні сімнадцятого року… – розповідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю «Плаза» – …я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подобалося більше, бо я була взута в англійські туфлі на гумових шипах, що вгрузали в м’який ґрунт. На мені була також нова картата спідничка, й, коли вітер трохи задирав її, червоно-біло-сині прапори на всіх будинках напинались і невдоволено ляскали.

      Найбільший прапор і найбільший газон були перед домом Дейзі Фей. Їй саме виповнилося вісімнадцять – на два роки більше, ніж мені, – і в жодної дівчини в Луїсвіллі не було стількох залицяльників, як у неї. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий автомобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з нею вечір – «ну хоч би годинку!»

      Того ранку, підходячи до її дому, я побачила, що білий автомобіль стоїть коло бровки і в ньому сидить Дейзі з незнайомим мені лейтенантом. Вони були так захоплені одне одним, що Дейзі помітила мене, лише коли я вже порівнялася з ними.

      – Привіт, Джордан! – несподівано гукнула вона. – Підійди-но, будь ласка, сюди.

      Мені полестило, що вона хоче побалакати зі мною, бо з-поміж усіх старших дівчат вона мені подобалася найбільше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпію. Я відповіла ствердно. То чи не можу я переказати, щоб її там сьогодні не чекали? Поки Дейзі говорила, офіцер дивився на неї так, як кожна дівчина мріє, щоб на неї дивились, і через те, що мені це видалося дуже романтичним, я назавжди запам’ятала ту зустріч. Звали офіцера Джей Гетсбі, і відтоді я чотири роки його в очі не бачила – тож коли ми зустрілися на Лонг-Айленді, мені навіть на думку не спало, що це той самий Гетсбі.

      Було те в сімнадцятому році. А наступного року в мене самої вже з’явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, і ми з Дейзі бачилися рідко. Вона водилася з трохи старшою компанією – якщо водилася з ким-небудь узагалі. Про неї ходили якісь химерні чутки: ніби одного зимового вечора мати застала її за пакуванням валізи – Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь військовим, що вирушав за океан. Її врешті не пустили, але по тому вона кілька тижнів не розмовляла зі своїми батьками. І більше вже не фліртувала