.

сигарет стрибали в незрозумілих мені жестах. І я уявляв собі, що теж поспішаю кудись туди, де панує радість, і, поділяючи веселе збудження цих людей, я зичив їм щастя.

      На якийсь час я згубив з очей Джордан Бейкер, але в розпалі літа зустрів її знову. Спершу мені просто подобалося бувати з нею на людях, тішитися відблиском слави відомої на всю Америку чемпіонки з гольфа. Потім з’явилось і щось більше. Ні, то було не кохання, а, сказати б, ніжна, співчутлива цікавість. Мені здавалося, що за гордовитою, знудженою гримаскою щось ховається – адже будь-яке позерство виростає з, може, й не усвідомленого спочатку прагнення щось приховати, – і врешті я зрозумів, про що йдеться.

      Одного разу, коли ми приїхали в гості до знайомих в Уорік, вона залишила під дощем чужу машину з відкинутим верхом, а потім вигадала якусь брехню – і тут у пам’яті моїй раптом зринула та чутка про неї, якої я не міг пригадати, коли Дейзі знайомила нас. Під час першого великого змагання з гольфу, в якому вона брала участь, сталася подія, що мало не потрапила до газет: її звинуватили в тому, що у півфіналі вона нібито крадькома пересунула свій м’яч на кращу позицію. Це пахло неабияким скандалом, та врешті справу зам’яли. Хлопець, що носив ключки, відмовився від своєї заяви, а другий – і останній – свідок визнав, що міг і помилитись. Але той інцидент, разом з іменем спортсменки, лишився десь на денці моєї пам’яті.

      Джордан Бейкер інстинктивно уникала розумних, бувалих людей, і тепер я збагнув чому: вона почувала себе впевненіше в товаристві тих, кому навіть на думку не спадає, що хтось здатен порушити усталені норми поведінки. Вона була невиправно брехлива. Вона не визнавала того, що обставини можуть бути сильніші за неї і, гадаю, з ранньої молодості почала вдаватися до негідних учинків, які дозволили їй дивитися на світ з отієї холодною, визивною посмішкою і водночас потурати примхам свого міцного, пружного тіла.

      Мене це не обходило. Брехливість у жінці – вада, яку ніколи не засуджуєш надто суворо; я злегка пошкодував, а потім облишив думати про це. Саме під час тих відвідин ми мали цікаву розмову щодо шоферської етики.

      Почалося з того, що, коли ми проминали групу робітників, вона крилом зірвала в одного з них ґудзика з куртки.

      – Ну, хто ж так водить! – обурився я. – Або ж будьте обережні, або не сідайте за кермо.

      – Я обережна.

      – Аж ніяк.

      – Ну, то інші обережні, – безтурботно відповіла вона.

      – А до чого тут це?

      – Вони даватимуть мені дорогу, – пояснила вона. – Щоб сталося зіткнення, потрібні двоє.

      – A що як вам трапиться хтось такий самий необережний, як ви?

      – Сподіваюсь, не трапиться, – відповіла вона. – Я терпіти не можу необережних людей. Ось чому мені подобаєтеся ви.

      Її сірі примружені очі дивилися не на мене, а на дорогу, але вона навмисне змістила щось у наших стосунках, і на мить мені здалося, що я кохаю її. Але я людина розважлива, обтяжена досвідом, що діє мов гальма