Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

теж треба мати щось у житті, – прошепотіла Джордан.

      – А сама вона хоче побачитися з Гетсбі?

      – Вона не повинна нічого знати. Гетсбі не хоче, щoб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю.

      Ми проминули стіну темних дерев, і в парк улилося ніжне хистке світло фасадів П’ятдесят дев’ятої вулиці.

      На відміну від Гетсбі й Тома Б’юкенена, я не мав дівчини, чий безтілесний образ витав би серед темних карнизів та сліпучих вогнів реклами, а тому я міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч. Блідий зневажливий рот усміхнувся мені, і я пригорнув її до себе ще міцніше, так, що наші уста зустрілися.

      Розділ 5

      Повертаючись тієї ночі до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирішивши, що мій будинок горить. Друга година ночі, а увесь кінець мису охоплений загравою, кущі відсвічують примарним світлом, дроти між стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксі завернуло за ріг, я побачив, що це будинок Гетсбі сяє всіма вогнями від вежі до підвалів.

      Спочатку я подумав був, що там відбувається черговий бенкет і буйні веселощі завершуються грою в хованки чи в сардинки, яка поширилася по всіх приміщеннях. Але чому тоді не чути ніякого галасу? Тільки вітер шумить у деревах, розгойдує дроти, і світло у вікнах то гасне, то спалахує, неначе будинок підморгує комусь у нічній темряві…

      Коли моє таксі, фуркочучи, поїхало геть, я побачив Гетсбі – він ішов до мене по траві.

      – Ваш будинок виглядає, як павільйон Всесвітньої виставки, – сказав я йому.

      – Справді? – Він неуважливо озирнувся. – Це я провів невеличкий іспекційний обхід. Слухайте, друже, давайте прокатаємося на Коні-Айленд. Моєю машиною.

      – Уже пізно.

      – То, може, поплаваємо в басейні? Я за все літо ще жодного разу в ньому не плавав.

      – Мені вже час спати.

      – Ну, як хочете.

      Він чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.

      – Міс Бейкер розмовляла зі мною, – сказав я нарешті. – Завтра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.

      – А, добре, – сказав він недбало. – Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.

      – Який день буде для вас найзручніший?

      – Який день буде найзручніший для вас? – квапливо виправив він мене. – Повірте, я справді не хотів би завдавати вам клопоту.

      – Може, післязавтра?

      З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено зауважив:

      – Треба б підстригти газон.

      Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.

      – І потім іще одне… – сказав він нерішуче й затнувся.

      – То, може, відкладемо на кілька днів? – спитав я.

      – Та ні, я не про те. Тобто… – Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова. – Розумієте, я оце подумав… Мені спало на думку… Ви, здається, заробляєте небагато, еге ж, друже?

      – Та