Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.

      Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї – незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима – темні кола після безсонної ночі.

      – Ну, як, усе гаразд? – ще з порога спитав він.

      – Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.

      – Яка трава? – спантеличено спитав Гетсбі. – А, розумію – газон!

      Він глянув у вікно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив.

      – Так, виглядає дуже добре, – неуважливо кивнув він. – У котрійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в «Джорнел». А у вас є все потрібне до… ну, до чаю?

      Я повів його у кухню, де він досить критично подивився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо оглянули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.

      – Як, вистачить? – спитав я.

      – Авжеж, авжеж! Цілком! – сказав він. І досить вимушено додав: – Друже…

      Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторінки «Економіки» Клея, здригався, коли під важкими кроками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напружено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому.

      – Чому раптом?

      – Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! – Він подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чекають нагальні справи. – Не ждати ж мені тут цілий день.

      – Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин четверта.

      Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомобіля, що під’їздив до мого будинку. Ми обидва підхопились, і я, вже теж досить схвильований, вийшов надвір.

      Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася велика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.

      – Оце і є твоя оселя, сонечко моє?

      Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій увібрав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу поблискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.

      – Признайся, ти закохався в мене? – шепнула вона мені у вухо. – Чому я неодмінно мала приїхати сама?

      – Це – таємниця замку Кабальної Оренди. Скажи своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провітритися.

      – Ферді, повернетеся по мене за годину. – І до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: