Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що погодився місяць тому приєднатись до велелюдного натовпу в його саду.

      Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під’їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев’яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.

      На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії – але тільки половину, бо, коли в’їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла, і нас наздогнав розлючений полісмен.

      – Все гаразд, друже! – вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

      – Все гаразд, – погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. – Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.

      – Що це ви йому показали? – спитав я. – Оксфордську фотографію?

      – Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листівку.

      Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто – біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

      Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним – дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелс-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.

      «Тут, за мостом, усе можливе, – подумав я. – Геть усе…»

      Навіть Гетсбі міг тут з’явитися, ні в кого не викликаючи подиву.

      Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі – він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.

      – Містере Каррауей, познайомтеся – мій приятель містер Вольфсгайм.

      Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

      – …тож я тільки раз глянув на нього, – сказав