Легіон Хронос. Юрій Сорока

Ти ж не зробиш цього?

      – Чим я кращий за хлопців, які боронять батьківщину там, тітко Віро? – відповів Дмитро запитанням на запитання.

      – Але ти не можеш…

      – Можу. Але доки не переймайтесь, – додав він, почувши у слухавці схлипування, – у найближчих планах маю закінчення інституту. Буцефал не заслуговує на таку приємність як моє відчислення.

      Розділ 3

      23.00 03 жовтня 2017 р. Україна. м. Дніпро

      У квартирі все виглядало так, як і десять з лишком годин тому. Дмитро швидко приготував собі вечерю, проковтнув її, запиваючи гарячим чаєм, постояв кілька хвилин під душем і вирішив вкладатись спати. Похмуре небо за вікном набуло смолистих тонів і це свідчило про той факт, що черговий бездарний день залишився позаду. А завтра знову настане очікування чогось такого, що поставить хрест на цьому нецікавому існуванні. Чомусь Дмитро мало не з дитинства звик вважати, що так і має статись. І, якщо раніше це можна було списати на дитячі фантазії, з кожним роком така впевненість додавала Дмитрові дивацтва у очах оточуючих. От і Макс. Після того, як Дмитро поділився з ним своїми підозрами про декорації, що їх оточують, розсміявся: «Усе життя – лиш гра, а люди в ній актори!»

      Дмитро сів у крісло і вчергове замислився про нещодавню подію. Можливо, варто зателефонувати тому невідомому, який твердив, що їм необхідно зустрітись. Зрештою, якщо він може заздалегідь знати результати футбольного матчу, чи не спробувати здогадатись, що криється за таємничими повідомленнями?

      Дмитро заплющив очі і спробував викинути з голови геть усі думки – іноді допомагало і він міг побачити відгомін подій, які відбудуться у найближчому майбутньому. Він сидів близько двох хвилин, доки зрозумів, що цього разу нічого не вийде – його чудернацький дар ніяк не хотів себе виявляти.

      Телефон задзвонив саме у ту мить, примушуючи Дмитра здригнутись. Ще до того, як взяти до рук слухавку, він знав – телефонував загадковий незнайомець.

      – Не вимикайся, Дмитре, все дуже й дуже серйозно! – видихнув йому у вухо таємничий голос.

      – Добре, я слухаю.

      – Не потрібно слухати, потрібно вшиватись.

      – Чому?

      – Не запитуй, просто виконуй те, що я сказав. Вони, здається, перехитрили мене. Йдеться про твоє життя.

      І саме тоді прокинулось шосте відчуття. «Все, що він говорить, – правда!» – не промовляло, волало воно.

      – Скільки маю часу? – відчуваючи у скронях молоточки пульсу, вичавив із себе Дмитро.

      – Дві хвилини. Можливо, три. Поспішай.

      Дмитро підхопився, вибіг у вітальню, схопив з вішалки куртку і рюкзак, після чого завмер, прислухаючись до того, що діялось у під’їзді. Тиша.

      – Що я маю робити? – запитав він.

      – Не вимикайся, будь на зв’язку. Зараз тікай подалі від свого будинку. І намагайся не залишатися довго на одному місці. Зустрінемось з тобою у центрі.

      – Де саме?

      – Бістро «Троянда», тобі відомо, де це?

      Дмитро пригадав бістро з великими прозорими вітринами і грандіозною червоною трояндою на вивісці.

      – Так.

      – За