Легіон Хронос. Юрій Сорока

Франції. І не лише Орлеанська діва цікавила його, являючись крізь глибину століть, були й інші улюблені персонажі. В розкішних античних вбраннях або закуті у залізо лицарських обладунків, позбавлені страху могутні воїни і мрійники-вчені, винаходи яких колись круто змінили хід історії. А як цікаво було слухати розповіді шкільного вчителя про часи, що давно минули! Слухати і уявляти себе то командиром римського легіону, який, сидячи у сідлі баского скакуна, спостерігає за залізними лавами солдатів, то галантним кавалером, центром уваги дівчат у пишних шовкових сукнях.

      Але дитячі фантазії залишились у минулому. І справа зовсім не у тому, що змінився він сам. І не у тому, що інститутський викладач історії був зовсім не тією людиною, яка могла зацікавити студентів вивченням предмету. Хоча Буцефал (як потай кликали професора студенти) мав справжній талант налаштовувати проти себе людей і Дмитро від перших днів навчання конфліктував з ним, не вважаючи себе першопричиною розбрату. Однак була у нелюбові Дмитра до історичної науки ще одна вагома причина. Але без потреби він не любив згадувати про неї.

      З кухні, відволікаючи Дмитра від невеселих думок, бадьоро засвистів чайник. Хлопчина зітхнув і почимчикував пити каву з бутербродами. На ходу з насолодою вимкнув телевізор, на екрані якого шикарна блондинка оповідала голлівудського вигляду чоловіку про переваги нового засобу від геморою з назвою «Проктозан».

      Телефон задзвонив у ту мить, коли Дмитро, обпікаючи горлянку гарячою кавою, був схильним до діалогу найменше. Телефонувала, звичайно, тітка Віра.

      – Ти ще вдома! – повним трагічності голосом мовила вона.

      – Я вже збираюсь у інститут.

      – Ти знову запізнишся.

      Дмитро зітхнув.

      – У мене ще є час.

      – Молодий чоловіче, не сперечайся зі мною. Ти знову запізнишся, а зрештою тебе просто відчислять. Ти цього бажаєш?

      – Тітко Віро, ви надто згущуєте фарби. Загроза відчислення доки що не є невідворотною.

      – Ти завжди намагаєшся все перевести на жарт. Але мені не до жартів. Твої батьки, земля їм пером, мріяли бачити тебе освіченою людиною. Невже ти хочеш їх підвести?

      – Ні. Саме тому я кладу слухавку і виходжу з квартири.

      – Дмитре… – Дмитро, не дослухавши останньої фрази, зміст якої йому був відомим наперед, поклав слухавку. Він змахнув зі столу хлібні крихти, помив чашку і, поставивши її на полицю, пішов одягатись.

      На зупинці маршрутного таксі, як завжди, було не проштовхнутись – ранкова година пік: усі їхали зі спального мікрорайону Березинка, де мешкав і Дмитро, у центр. Щоб зайняти місця у навчальних аудиторіях, офісах, за прилавками крамниць, або верстатами заводів. І хоч Дмитро здогадувався, що саме таку картину спостерігатиме на зупинці, в душі все ж вилаявся. Так, як лаявся вчора, і як, напевне, лаятиметься завтра. Хоча завтра настрій буде не таким кепським – п’ятниця і розуміння факту, що цілих два дні він матиме можливість забути про заповнену натовпом зупинку і обридлий кабінет з портретами великих