Легіон Хронос. Юрій Сорока

пізно все з’ясується. Отже, все, що я почув від того нещасного, – істина. Щоправда, почув надто мало. Що ж, будемо чинити так, як він радив. Перше – не залишатись на одному місці. Ну, це я зможу.

      Дмитро швидко відшукав на полицях пляшку мінералки, кинув її у рюкзак, після чого пройшовся торговими рядами, крадькома оглянув вихід і хотів уже вийти на вулицю.

      І саме у цю секунду почув кроки.

      Йшли двоє. Від виходу і прямо до нього. Дмитро швидко роззирнувся і одним кидком опинився під прилавком відділу готової їжі. Обережно дістав з-за пояса пістолет і дослав набій у патронник. Кілька хвилин слухав кроки, що наближались.

      – Він тут, – сказав хтось неподалік.

      – Обережно з ним, не покаліч, – відповів другий голос.

      – Байдуже, вилікуємо.

      «Але я, без сумніву, бачив, що в одного поцілили! – промайнуло в голові у Дмитра. – Скільки ж їх тут»?

      Кроки віддалились і затихли. Дмитро перевів подих. Коли йому вже почало здаватись, що переслідувачі пройшли повз нього, чиясь рука з силою охопила гомілку Дмитра і потягла. Мить, і він стояв перед колишніми переслідувачами. Тими самими, включаючи бандита, у котрого влучив легіонер.

      – Стій спокійно, – наказав бандит. – Тобі не буде вчинено шкоди.

      Дмитро, який у останній момент встиг заховати руку з пістолетом за спину, переводив погляд з одного на іншого.

      – Де комунікатор? – запитав у нього по хвилині мовчанки другий з переслідувачів.

      – Який комунікатор? – нарешті витиснув з себе Дмитро. Він пригадав, з якою легкістю цей громило рубає людям голови, тож спробував вдати з себе стороннього. – Панове, якщо ви про мінералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нікого не було, і я не міг заплатити. Але якщо ви наполягаєте…

      – Заткни пельку і не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунікатор?

      «Хоч би вони не помітили пістолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не міг наважитись відкрити вогонь.

      Один з переслідувачів витяг з кишені схожий на авторучку сріблястий предмет і спрямував його в обличчя Дмитрові, після чого останній відчув кволість і неймовірне бажання спати. У очах затьмарилось і він міг дивитись лише на блискучий циліндрик в руках чоловіка.

      – Де комунікатор?

      Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенські отвори, у які провалювалась його здатність мислити тверезо. Він не мав абсолютно ніякого уявлення, про що його запитують, але відчув щире бажання допомогти. Йому навіть захотілось заплакати від думки, що не може відповісти на запитання і встановити місцезнаходження злощасного комунікатора.

      – Я справді не знаю, – кволим голосом відповів Дмитро.

      Агент заховав циліндрик у кишеню і сказав до колеги:

      – Очевидно, ми прибули надто рано, і чортів легіонер не встиг передати комунікатор цьому бовдуру.

      – Лайно, свій прилад він встиг ліквідувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунікатор