Легіон Хронос. Юрій Сорока

Поряд, щось мугикаючи собі під ніс, трудився за монітором свого комп’ютера Макс.

      Тоді й прийшло повідомлення. На Фейсбук.

      Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повідомлення, виводячи його на екран.

      «Привіт. Нам потрібно зустрітись».

      Дмитро поглянув на сторінку дописувача – фото відсутнє, ім’я Іван Іваненко ні про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашників вирішив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не візьмеш.

      «Я вже зустрічаюсь з чарівною дівчиною. І не надто полюбляю таємничих незнайомців».

      Дмитро натиснув клавішу «Enter» для відправки повідомлення і почав потай спостерігати за присутніми у кабінеті. Хто ж почне клацати клавіатурою? Клацали двоє – Андрій Петренко і Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро відкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не більше, аніж вчені про поверхню Марса. Макс, точно він! Зареєструвався під новим «ніком» і блазнює. Користується тим, що з одного робочого місця важко побачити те, що робиться на моніторі іншого. Дмитро відкрив вікно повідомлень до Макса і заклацав клавішами:

      «Нудьгуєш?»

      «З чого ти взяв?»

      «Сам знаєш».

      Макс знизав плечима і запитливо поглянув на Дмитра. Хотів про щось запитати, але цієї миті на його столі запищав телефон. Макс похапцем вимкнув слухавку і схилився до Дмитра.

      – Димитріус, виручай!

      Дмитро одяг на обличчя крижану посмішку.

      – А що сталось?

      – Не виступай, Дмитре, допоможи. Нічого не можу зрозуміти, – судячи з вигляду Макса, він зараз був далеко не в тому гуморі, щоб писати на Фейсбук всіляку маячню.

      Дмитро швидко набрав у вікні для розмов з Максом потрібні формули і відіслав. Макс поглянув на нього вдячними очима і заклацав клавіатурою.

      Невідомий дописувач озвався вдруге:

      «Це не Макс».

      У Дмитра виникло відчуття, що за ним спостерігає хтось невидимий.

      «А хто?»

      «Ми незнайомі. Але потрібно дещо обговорити. Питання вкрай важливе».

      «Звучить надто складно».

      «Раджу не зволікати. Це у твоїх інтересах».

      Дмитрові набридла ця гра у шпигунів на самому початку. Він закрив діалогове вікно і заблокував сторінку Івана Іваненка. Близько чверті години осягав премудрості С#, після чого зберіг файл лабораторної роботи і скинув його на електронну адресу викладача – здорованя з високими залисинами і розумними очима – Андрія Сергійовича. От це викладач, не те що зануда Буцефал! Під його керівництвом навіть лабораторні з програмування можуть здаватись цікавими.

      Андрій Сергійович визирнув з-за монітора, що стояв на столі викладача.

      – Ти вже закінчив, Дмитре?

      – Так, Андрію Сергійовичу.

      – У такому разі не буду тебе затримувати.

      Відчуваючи, що зіпсований на початку дня настрій значно поліпшився, Дмитро закинув на плече ремінь свого наплічника і пішов до дверей, не забувши глузливо підморгнути Максу.

      Телефон задзвонив, коли він збігав сходами у промоклий осінній день, до метушні