Код да Вінчі. Ден Браун

футів на глибині 57 футів було сплановано як нескінченний грот. Обкладений мармуром теплого вохристого кольору, який гармонійно поєднувався з медовим кольором каменю на фасаді, цей хол завжди був заповнений туристами й залитий сонячним світлом. А зараз приміщення було порожнє й темне і здавалося холодним склепом.

      – А де охорона музею? – спитав Ленґдон.

      – En quarantaine[11], – відповів Фаш, ніби Ленґдон ставив під сумнів його рішення, – безперечно, сьогодні сюди зайшов той, хто не мав права тут бути. Усіх нічних охоронців допитують. На цей вечір мої люди заміняють музейних охоронців.

      Ленґдон кивнув і пішов швидше, щоб не відставати від Фаша.

      – Наскільки добре ви знаєте Жака Соньєра? – спитав капітан.

      – Я, власне, зовсім його не знаю. Ми не знайомі.

      Фаш був здивований.

      – Минулого вечора ви мали зустрітися вперше?

      – Так. Ми планували зустрітися на прийнятті після моєї лекції, яку організовував Американський культурний центр, але він так і не прийшов.

      Поки Фаш щось занотовував до свого маленького записника, Ленґдон кинув погляд на менш відому піраміду Лувру – величезний світильник у формі піраміди, який звисав зі стелі, наче сталактит.

      – Хто з вас запропонував зустрітися вчора ввечері? – зненацька спитав Фаш, ведучи Ленґдона вгору по сходах. – Він чи ви?

      Питання видалося дивним.

      – Мсьє Соньєр, – відповів Ленґдон, коли вони увійшли в тунель крила Денон[12], де були найвідоміші зали Лувру. – Його секретарка зв’язалася зі мною кілька тижнів тому електронною поштою. Написала, що кураторові стало відомо, що я цього місяця читатиму лекцію в Парижі, і він, поки я буду тут, хоче дещо обговорити зі мною.

      – Обговорити що?

      – Не знаю! Мистецтво, я думаю. Адже у нас спільні зацікавлення.

      Фаш скептично зиркнув на нього.

      – І ви так і не знаєте, що мали обговорювати?

      Ленґдон не знав. Йому й самому було дуже цікаво, але незручно було розпитувати детальніше. Шанований Жак Соньєр був великим самітником і дуже рідко зустрічався з кимось; Ленґдон просто зрадів самій можливості поспілкуватися з ним.

      – Містере Ленґдон, а чи не можете ви бодай здогадуватися, що саме жертва могла хотіти обговорити з вами в ніч, коли сталося вбивство? Це могло б допомогти нам.

      Ленґдону стало незатишно від прямоти запитання.

      – Справді не можу собі уявити. Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсьє Соньєра. Часто їх цитую.

      Фаш щось занотував у своєму блокнотику.

      Чоловіки були на півдорозі до входу в тунель, що вів до крила Денон, і Ленґдон міг бачити нерухомі ескалатори.

      – Ми поїдемо ліфтом, – сказав Фаш, – Упевнений, ви добре знаєте: галерея досить далеко, щоб іти туди пішки. – Він пригладив волосся м’ясистою рукою. – Отже, ви мали спільні з мсьє Соньєром зацікавлення? – продовжував він, коли двері ліфта відчинились.

      – Так. Торік я написав чернетку своєї книги, яка зачіпає питання, в обізнаності

11

На карантині (франц.).

12

Частина музею, названа так на честь першого директора Лувру – барона Домініка Віван-Денона.