Код да Вінчі. Ден Браун

тих хвилин, які йому лишилися.

      Розділ 1

      Роберт Ленґдон повільно прокидався.

      У темряві дзвонив телефон – незнайомий деренчливий звук. Він навпомацки знайшов нічник і ввімкнув його. Примружившись у його світлі, побачив розкішну спальню зі старовинними меблями вісімнадцятого століття, розписами на стінах і величезним ліжком червоного дерева під балдахіном.

      «Де я?»

      На жакардовому купальному халаті, що висів на спинці його ліжка, він побачив монограму Готель «Ріц» Париж.

      Поступово туман розсіювався. Сівши на ліжку, він глянув у дзеркало на всю стіну. Той, хто дивився на нього, здавався незнайомцем: нечесаний і перевтомлений, зазвичай яскраві сині очі зараз були бляклі й каламутні. На його міцних щелепах виросла темна щетина, а на скронях дуже виразною стала сивина, яка помітно виділялася на тлі його густого чорного волосся.

      Він підняв слухавку.

      – Алло!

      – Мсьє Ленґдон? – озвався чоловічий голос. – Сподіваюсь, я не розбудив вас?

      Ошелешений Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. Було 00:32. Він спав лише годину й почувався смертельно втомленим.

      – Це портьє, мсьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. І наполягає на зустрічі.

      Ленґдон усе ще почувався невиспаним. І хто б це міг прийти до нього? Перед його очима був зім’ятий плакат на столику поряд.

      АМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР У ПАРИЖІ

      ласкаво запрошує

      на зустріч із Робертом Ленґдоном,

      професором релігійної символіки,

      Гарвардський університет, США

      Ленґдон застогнав. Його книга про релігійне малярство та символіку несподівано зробила його відомим у світі мистецтва, і сьогоднішня лекція – слайд-шоу про поганські символи, приховані у камінні Шартрського собору, – очевидно, розгнівала деяких консервативно налаштованих слухачів. Імовірно, якийсь богослов припхався, щоб подискутувати.

      – Вибачте, – сказав Ленґдон, – але я дуже втомився…

      – Але мсьє, – поспіхом і пошепки заговорив портьє, – це дуже поважний чоловік. Він уже вирушив до вашої кімнати.

      Тепер Ленґдон остаточно прокинувся.

      – Ви спрямували когось просто до мене?

      – Я дуже перепрошую, але то така людина… Я не можу чинити опір владі й затримувати її.

      – Та хто ж це?

      Але портьє вже поклав слухавку.

      Тієї самої миті у його двері постукав важкий кулак.

      Ленґдон виліз із ліжка. Його ноги по кісточки занурилися в пухнастий килим. Він накинув готельний халат і рушив до дверей.

      – Хто там?

      – Містер Ленґдон? Мені треба поговорити з вами, – чоловік розмовляв англійською з акцентом, голос був різкий, владний. – Мене звуть лейтенант Жером Колле. Центральне управління Судової поліції.

      Ленґдон остовпів. Чого б це Судова поліція, французький аналог ФБР, зацікавилась ним?

      Він відчинив двері на кілька дюймів, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловік був стрункий, одягнений у синю уніформу.

      – Я