Код да Вінчі. Ден Браун

похитав головою.

      – Ґрати безпеки відгородили Соньєра від нападника. Вбивця залишився в коридорі й стріляв крізь ці ґрати, – Фаш вказав на помаранчеву мітку, прикріплену до ґрат, під якими вони щойно пролізли.

      – Соньєр помер тут сам.

      Ленґдон глянув на довжелезний коридор попереду.

      – То де його тіло?

      Фаш поправив шпильку у вигляді хреста на своїй краватці й рушив уперед.

      – Як ви, певне, знаєте, Велика галерея досить довга.

      Її довжина, як пригадував Ленґдон, сягала півтори тисячі футів. Крокуючи слідом за Фашем, він думав, що це просто блюзнірство – пробігати повз стільки шедеврів і не мати змоги зупинитися біля жодного. Але до тіла вони так і не доходили.

      – Жак Соньєр пройшов таку відстань?

      – Мсьє Соньєр мав кульове поранення в живіт. Він помирав повільно. Десь п’ятнадцять чи двадцять хвилин. То, без сумніву, була надзвичайно сильна людина.

      Ленґдон, вражений, обернувся.

      – Охороні потрібно було п’ятнадцять хвилин, аби сюди дістатися?

      – Звичайно ж ні. Охорона Лувру миттєво відреагувала на тривогу і побачила, що Велику галерею перекрито. Крізь ґрати вони могли почути якийсь рух у кінці коридору, але бачити не могли нічого. Згідно з інструкцією, вони викликали нас. Ми прибули за п’ятнадцять хвилин, підняли ґрати, щоб можна було пролізти знизу, і я послав всередину десяток озброєних людей. Вони прочесали всю галерею вздовж і впоперек у пошуках нападника.

      – І що?

      – І нікого не знайшли. За винятком… – він зробив жест углиб, – його.

      Ленґдон підняв голову й глянув туди, куди вказував палець Фаша. На відстані тридцяти ярдів самотньо горів переносний ліхтар, і його світло відбивалося на паркеті, утворюючи застиглий ясний острівець у темряві галереї. Всередині освітленого кола, як комаха під мікроскопом, лежав куратор.

      Коли вони підійшли до тіла, у Ленґдона все похололо всередині. Це було найдивніше видовище із будь-коли бачених ним. На паркеті лежало оголене тіло Жака Соньєра саме так, як він бачив на фотографії. Тіло куратора простяглося точно у відповідності з центральною віссю приміщення, його руки й ноги були розпластані вшир, а одяг охайно складено поряд. Прямо під грудною кісткою кривава пляма позначала те місце, куди увійшла куля. Крові витекло на диво мало, невеличка калюжка темної рідини.

      Вказівний палець лівої руки теж був у крові. Схоже, він вмочив його в рану, і власна кров послужила йому чорнилом, а його оголений живіт – папером, де він намалював п’ять прямих ліній, які утворювали п’ятикутну зірку.

      Пентаграма.

      Ленґдону стало моторошно.

      Він малював сам на собі.

      – Мсьє Ленґдон?

      Темні очі Фаша знову глянули на нього.

      – Це пентаграма, – заговорив Ленґдон, і його голос глухо зазвучав під склепінням, – один із найстаріших символів на землі. Його використовували за чотири тисячі років до Різдва Христового.

      – І що він означає?

      Ленґдон завжди вагався, коли йому ставили таке запитання. Пояснювати, що