Код да Вінчі. Ден Браун

альбінос на ім’я Сайлас входив у центральну браму розкішної резиденції на вулиці Лабрюєра. Він носив на стегнах ланцюг із шипами, так звану волосяницю. Всі справжні послідовники «Шляху» носили на собі цей пристрій: шкіряний пояс із металевими колючками, які спричиняли біль – як вічне нагадування про страждання Христа на хресті. Його душа раділа, що він служить Господу.

      Сайлас увійшов до вестибюля і тихо рушив сходами нагору, щоб нікого не розбудити. Його спальня не була замкнена, це тут заборонялося. Він зайшов, причинивши за собою двері.

      Кімната була спартанська: дерев’яна підлога, соснова шафа, у кутку полотняний матрац, який правив йому за ліжко. Цього тижня тут, у Парижі, він у гостях, а його постійний притулок був у Нью-Йорку.

      «Господь дав мені притулок і мету життя».

      Цієї ночі Сайлас нарешті відчув, що почав повертати свій борг. Заквапившись до шафки, він витяг із нижньої шухляди мобільний телефон і подзвонив.

      – Так, – відповів чоловічий голос.

      – Учителю, я повернувся.

      – Говори, – наказав голос, який, здається, був радий чути його.

      – Всіх чотирьох уже нема. І сенешалів, і Великого магістра.

      Далі була пауза, ніби для молитви.

      – То ти, я так гадаю, маєш якусь інформацію?

      – Всі четверо казали те саме. Не змовляючись, – Сайлас зробив паузу, знаючи, що ця інформація, яку він витяг зі своїх жертв, шокуватиме. – Учителю, всі четверо підтвердили існування легендарного наріжного каменя.

      Він почув у слухавці дихання, яке свідчило про схвильованість Учителя.

      – Наріжний камінь…

      Згідно з переказами, братство створило мапу з каменя – наріжний камінь – плиту, на якій вирізьблено координати найбільшої таємниці братства: таємниці такої могутньої, що її захист, власне, і є сенсом його існування.

      – Коли ми заволодіємо наріжним каменем, – прошепотів Учитель, – ми просто зробимо ще один крок.

      – Ми ближче, ніж ви думаєте. Наріжний камінь тут, у Парижі.

      – У Парижі? Не може бути. То було б занадто просто.

      Сайлас відновив усі події того вечора… як усі чотири жертви за мить до смерті, як розповідав Сайлас, повторювали одне й те саме: наріжний камінь надійно заховано в одній зі старовинних паризьких церков, а саме у церкві Сен-Сюльпіс.

      – У Божому храмі! – вигукнув Учитель. – Як вони насміялися з нас!

      – Що вони й робили протягом століть!

      Учитель замовк, аби відчувалась урочистість моменту. А потім заговорив:

      – Ти дуже прислужився Господу. А тепер, Сайласе, ти маєш знайти мені наріжний камінь. Негайно. Цієї ночі.

      Й Учитель пояснив, що треба зробити.

      Коли Сайлас поклав слухавку, на його тіло чекали нові муки. Одна година, сказав він собі, вдячний Учителеві, що той залишив її йому, перш ніж іти в Дім Господа. «Я маю очистити свою душу від сьогоднішніх гріхів».

      – Біль – це добре, – прошепотів він.

      Розділ 3

      Свіже квітневе повітря вривалося у віконце автомобіля Судової поліції, який мчав Парижем. Роберт Ленґдон сидів ззаду на місці пасажира й намагався навести лад у своїх