Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський

було її бажання.

      Зала, куди вони увійшли, була повна людей, різнобарвних, наче райські птахи. Ґеральт не мав часу придивлятися. Любисток підіпхнув його до мармурових сходів, біля яких у гроні пажів і придворних стояли дві жінки, сильно виділяючись із натовпу.

      Було тихо, але стало ще тихіше.

      Перша з жінок мала гострий і кирпатий ніс, а проникливі блакитні очі блищали, наче в гарячці. Каштанове волосся мала зап’яте в майстерну, по-справжньому артистичну, укріплену оксамитовими стрічками зачіску, продуману до найменших нюансів, враховуючи й той ідеальний, схожий на півмісяць локон на лобі. Ліф декольтованої сукні іскрився тисячами блакитних і лілових смужок на чорному тлі, низ сукні був чорним, густо всіяним симетричним візерунком із маленьких золотих хризантемок. Шию й декольте – наче складна будова чи й клітка – охоплювало коштовними вигинами кольє шелаку, обсидіану, смарагдів і ляпіс-лазурі, що закінчувалося жадеїтовим хрестом, який майже ховався між невеличкими, підпертими тісним корсетом грудьми. Декольте-каро було великим і глибоким, відкриті вузькі плечі жінки не давали, здавалося, йому достатньої опори – Ґеральт у будь-яку мить очікував, що сукня зсунеться з бюсту. Але та не зсувалася, утримувана в необхідній позиції таємним мистецтвом кравців та буфами широких рукавів.

      Друга жінка дорівнювала першій за зростом. Мала на губах ідентичного кольору помаду. І на тому схожість закінчувалася. Та друга на коротко стриженому чорному волоссі носила сітчастий капелюшок, що спереду переходив у коротку, до кінчика маленького носика вуальку. Квітчастий мотив вуальки не маскував красивих, блискучих, сильно підкреслених зеленими тінями очей. Така само квітчаста вуаль прикривала скромнесеньке декольте чорної сукні з довгими рукавами, лише в кількох місцях, начебто випадкових, всіяної дрібним візерунком сапфірів, аквамаринів, гірського кришталю та золотих ажурних зірочок.

      – Її Ясновельможність княгиня Анна Генрієтта, – упівголоса відізвався хтось за спиною Ґеральта. – Преклоніть коліно, пане.

      «Цікаво, котра з двох, – подумав Ґеральт, із зусиллям згинаючи хворе коліно в церемоніальному поклоні. – Обидві, щоб мене так зараза взяла, виглядають однаково по-князівськи. Та навіть по-королівськи».

      – Устаньте, пане Ґеральте, – розвіяла його сумніви жінка з майстерною каштановою зачіскою й гострим носиком. – Вітаємо вас і ваших приятелів у князівстві Туссан, у палаці Боклер. Ми раді, що можемо приймати осіб, які перебувають у такій шляхетній місії. А надто тому, що ви перебуваєте в приязних стосунках із милим нашому серцю віконтом Юліаном.

      Любисток уклонився глибоко й розмашисто.

      – Віконт, – сказала княгиня, – відкрив нам ваші імена, розкрив характер та мету вашого походу, розповів, що привело вас у Туссан. Розповідь та зворушила наше серце. Ми були б раді порозмовляти з вами під час приватної аудієнції, пане Ґеральте. Утім, ту справу треба трохи відкласти, бо тяжіють на нас державні обов’язки. Закінчено збір винограду, традиція наказує нам узяти участь у Святі Діжки.

      Друга жінка, та,