Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський

Особливо зі знання, що треба перевіряти, чи якогось того славетного шельма-корчмар не налив, бува, замість нормального яблучного, бо тоді доведеться вранці й коня в шинку залишати, стільки отаке «Кастель» чи «Ест-Ест» коштує. Тьфу-тьфу, не розумію, то ж для великих, хіба, панів такі якісь марки. Ми, люди звичайні, можемо й того дешевшого непогано нажлуктитися. Та й так я вам скажу, бо досвід маю: ригається воно однаково чи після «Ест-Есту», чи після яблучного.

* * *

      – Не звертаючи уваги на жовтневі дотепи Ангулеми, – Рейнар умостився за столом, розпустивши пояс, – нині нап’ємося якогось порядного сорту і якогось порядного року, відьмаче. Грошва є, заробили. Можемо гульнути.

      – Авжеж, – Ґеральт махнув корчмареві. – Врешті-решт, як говорить Любисток, може, і є інші мотивації для заробляння, але я їх не знаю. Тож з’їмо оте щось, чим так смачно пахне з кухні. До речі, занадто вже сьогодні у «Фазанятнику» людно, хоча й досить пізня вже година.

      – Але ж нині переддень Йуле, – пояснив шинкар, почувши його слова. – Святкують люди. Бавляться. Ворожать. Традиція наказує, а традиція в нас…

      – Знаю, – перебив його відьмак. – А що нині в кухні мати традиція наказала?

      – Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.

      – Подавай скоренько, добрий чоловіче. А до того… Що до того, Рейнаре?

      – Якщо яловичина, – сказав за мить роздумів рицар, – тоді червоне «Коте-де-Блессюр». Того року, коли простягнула ноги стара княгиня Кароберта.

      – Чудовий вибір, – кивнув корчмар. – Радий прислужитися вашмосцям.

      Вінок з омели, який незграбно кинула за себе дівчина від сусіднього столика, упав мало не на коліна Ґеральтові. Компанія юнки вибухнула сміхом. Сама дівчина чарівно зашарілася.

      – Аж ніяк! – Рицар підняв вінок і відкинув його. – Не буде то ваш суджений. Він уже зайнятий, мосьпанно. Він уже в неволі одних очей зелених…

      – Замовкни, Рейнаре.

      Корчмар приніс, що було треба. Вони їли, пили, мовчали, прислухаючись до радісного гомону людських розваг.

      – Йуле, – сказав Ґеральт, відставляючи кубок. – Мідінверне. Зимове сонцестояння. Два місяці я тут стирчу. Два втрачені місяці!

      – Місяць, – холодно й тверезо виправив його Рейнар. – Якщо ти щось і втратив, то тільки місяць. Потім сніги завалили перевали в горах, і ти з Туссану й так би не виїхав, хоч здохни. А раз дочекався тут Йуле, то й весни напевне дочекаєшся, бо це ж сила, вища за всі наші жалі та смутки. А щодо жалю, то ти з лицемірством не перебирай. Аж ніяк не повірю, що аж так тобі шкода.

      – Та що ти, Рейнаре, знаєш? Що ти відаєш?

      – Небагато, – погодився рицар, наливаючи. – Небагато поза тим, що я бачу. А я бачив вашу першу зустріч, твою і її. У Боклері. Ти ж пам’ятаєш Свято Діжки? Білі трусики?

      Ґеральт не відповів. Пам’ятав.

      – Чарівне це місце, палац Боклер, жару кохання повний, – заприспівував Рейнар, насолоджуючись букетом вина. – Сам вид його зачаровує. Пам’ятаю, як усі остовпіли,