Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський

ваші побоювання були марними. Немає чого лякатися, і ви можете гостювати в нас, скільки забажаєте.

      – Так точно, Ваша Милосте.

      У тиші було добре чути поклацування короїда в якихось старих меблях. І прокляття, якими конюх осипав коня на віддаленому дворищі.

      – Ми також, – перервала тишу Анарієтта, – мали б до вас прохання, пане Ґеральте. Як до відьмака.

      – Так точно, Ваша Милосте.

      – Це прохання багатьох шляхетних дам Туссану й наше водночас. Нічна потвора мучить тутешніх жителів. Диявол, привид, суккуб у постаті жіночій, але настільки безсоромній, що ми й описати не наважимося, мучить цнотливих і вірних чоловіків. Навідується ночами в алькови, припускається сороміцьких безчинств і жахливих перверсій, про які скромність не дозволяє нам навіть говорити. Ви як знавець, напевне, мали з таким справу.

      – Так точно, Ваша Милосте.

      – Пані Туссану просять, аби ви поклали тій гидоті край. А ми до цього прохання долучаємося. І запевняємо в нашій щедрості.

      – Так точно, Ваша Милосте.

* * *

      Ангулема знайшла відьмака й вампіра в палацовому парку, де вони, прогулюючись, розмовляли.

      – Не повірите… – відсапалася. – Не повірите, що я вам скажу… Але це чиста правда…

      – Кажи вже.

      – Рейнар де Буа-Френ, мандрівний Рицар Шахівниці, стоїть у черзі до княжого камерарія.[41] А знаєте за чим? За місячною платнею! Черга, скажу вам, довжиною в половину перестрілу з луку, а від гербів аж в очах мигтить. Запитала я в Рейнара, що воно таке, а він відказав, що мандрівний також буває голодний.

      – А де тут дивовижа?

      – Та ти хіба жартуєш? Мандрівні рицарі мандрують через шляхетне покликання! Не за місячну платню!

      – Одне, – дуже серйозно сказав вампір Регіс, – іншого не виключає. Справді. Повір мені, Ангулемо.

      – Повір йому, Ангулемо, – сухо підтвердив Ґеральт. – Припини бігати палацом у пошуках дивовиж, іди посидь із Мільвою. Та у фатальному настрої, не треба залишати її саму.

      – Правда. У тітоньки, мабуть, ті дні, бо злюща вона, наче оса. Я думаю…

      – Ангулемо!

      – Та йду вже, йду!

      Ґеральт і Регіс затрималися біля клумби вже трохи підів’ялих троянд-центифолій. Але довго порозмовляти не змогли. З-за оранжереї з’явився худющий чолов’яга в елегантному плащі кольору умбри.

      – Доброго дня, – схилився він, обмівши коліна куничим ковпаком. – Чи можна мені запитати, хто з мосьпанства з вашої ласки є відьмаком, званим Ґеральтом, славетним у своєму ремеслі?

      – Я.

      – Я Жан Катіллон, управитель виноградників Кастель Торічелла. Справа в нас така, що в отому винограднику відьмак нам дуже б згодився. Я хотів упевнитися, чи ви з ласки своєї не захочете…

      – А в чому справа?

      – Так склалося, – почав управитель Катіллон, – що через ту війну, щоби її зараза била, купці приїздять рідше, запаси зростають, місць для діжок починає бракувати. Ми думали спочатку: невелика проблема, адже під замком цілі милі підвалів

41

У Середньовіччі урядова особа, яка завідувала прибутками міста або князя. Відповідно вона могла видавати й грошове утримання обраним владою особам.