Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський

про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[35] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах ув’язнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[36] його вбити й серце з грудей вирвати. Бо, вичитавши щось подібне в старовинній баладі, серце те мав він намір засмажити й княгиню Анарієтту примусити, аби та на очах усього двору те серце з’їла.[37] Брр, тьфу, мерзенність! На щастя, зумів пан Любисток утекти.

      – На щастя. А князь помер?

      – Помер. Інцидент, про який я ото казав, у величезну його холеру ввів, і від того так йому кров заграла, що прийшли до нього апоплексія та параліч. Лежав він майже півроку, як та деревина зрубана. Але викараскався. Ходив навіть. Оком тільки постійно підморгував отак-от.

      Рицар повернувся у сідлі, примружив око й скривився, наче мавпа.

      – Хоча князь, – продовжив за мить, – завжди був завзятий їбака й жеребчик, від того підморгування ще більший в аморах зробився з нього pericolosus,[38] бо кожній молодиці здавалося, що то він власне до неї від афекту так ото підморгує й любовні знаки подає. А молодиці ж вельми на такі знаки ласими є. Не обмовляю зараз їх у тому, що всі вони хтиві та рознуздані, що ні – то ні, але князь, як я вже мовив, багато підморгував, чи не постійно майже, і тому per saldo[39] на те й виходило. Міру у свавіллі він перебрав, і якоїсь ночі навідалася до нього друга апоплексія. Тож і віддав дух. У ліжку.

      – На бабі?! – зареготала Ангулема.

      – Правду кажучи… – Рицар, до тієї миті смертельно серйозний, усміхнувся у вуса. – Правду кажучи, під нею. Але ж справа не в деталях.

      – Зрозуміло, що не в них, – погодився серйозно Кагір. – Утім, гадаю, великої жалоби за князем Раймундом не було, га? Під час розповіді мені здавалося…

      – Що невірна дружина вам миліша, ніж зраджений чоловік, – за звичкою перебив його вампір. – Чи не з того приводу, що саме вона зараз тут і панує?

      – З цього приводу також, – відповів на диво щиро Рейнар де Буа-Френ. – Але не тільки. Князь Раймунд, нехай земля йому буде пухом, таким був мерзотником, лайдаком і, скажімо увічливо, сучим сином, що й самого диявола за півроку довів би до виразки шлунку. І Туссаном він правив сім років. А княгиню Анарієтту натомість усі обожнювали й обожнюють.

      – Тож можу розраховувати, – промовив терпко відьмак, – що князь Раймунд не залишив забагато приятелів у непогамованій журбі, які задля поваги до круглої річниці смерті небіжчика готові накинутися на Любистка зі стилетами?

      – Можеш розраховувати. – Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. – І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті,

35

Образа (заст.).

36

Жалість (заст.).

37

Один із найвідоміших любовних сюжетів у поезії трубадурів. Зазвичай його пов’язують із життям та долею Гільйома де Кабестаня: прибувши до двору Раймунда Русільйонського, молодий трубадур, маючи взаємне почуття до графині Маргарити, виказав себе перед графом. Той наказав убити поета, вирізати його серце, засмажити та подати графині на обід. Коли та зрозуміла, що сталося, то вистрибнула з вікна й розбилася на смерть. Пізніше схожий сюжет використовував Бокаччо у своєму «Декамероні».

38

Небезпечний (лат.).

39

У підсумку (лат.).