Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський

на хвилинку. До пана відьмака щодо бестії в наших підвалах. З того, що мосьпан тут, я роблю висновок, що потвору вже вбито?

      – На смерть.

      – Умовлена плата, – запевнив Малатеста, – упаде на ваш рахунок у Чанфанеллі саме пізнє післязавтра. Йой, дякую вам, пане відьмак. Дякую стократно. То ж підвальчик чудовий, мурований, на північ зорієнтований, ні сухий, ні мокрий, точнісінько такий, як треба для вина, а через того монстра мерзотного не вдавалося ним користатися. Ви й самі бачили: довелося ту частину підвалів замурувати, але та тварюка все рівно пролізла… Тьфу-тьфу, звідки й узялася тільки – не зрозуміти… Хіба що з пекла самого…

      – Печери, вимиті у вулканічних туфах, завжди облюбовані потворами, – повчав із мудрим виглядом Рейнар де Буа-Френ. Супроводжував він відьмака вже з місяць і, як добрий слухач, багато чого зумів навчитися. – Тож завжди так: де туф, там потвора аж бігом з’являється.

      – Ага, може, і туф, – Малатеста скосив на нього очі. – Чим би він, той туф, не був. Але люди балакають, що це тому, що наші підвали начебто глибокими печерами поєднуються із самою серединою землі. Багато в нас таких льохів та печер…

      – От хоч би під нашими підвалами, щоб далеко не шукати, – відізвався чорнобородий виноградар Померолю. – Милями ті льохи тягнуться, а як і куди – ніхто того не відає. Ті, що хотіли в тому розібратися, не повернулися. Та й потвору страхітливу там також бачили. Начебто. Ото ж я й хтів запропонувати…

      – Здогадуюся, – сухо сказав відьмак, – що саме хочете ви мені запропонувати. І приймаю пропозицію. Перевірю ваші підвали. Оплату призначимо відповідно до того, на що я там натраплю.

      – Не образимо вас, – запевнив бородань. – Гм-гм… І ще одна справа…

      – Кажіть, я слухаю.

      – Отой суккуб, що ночами чоловіків навідує й мучить… Що його вам ясновельможна княгиня убити доручила… Відчуваю я так, що вбивати його ви аж ніяк не мусите. Адже мара нікому не заважає, як правду казати… Так, прийде час від часу… Трохи помучить…

      – Але тільки повнолітніх, – швидко втрутився Малатеста.

      – З язика ви мені, куме, те зняли. Саме так, нікому той суккуб не шкодить. А останнім часом і взагалі наче й чутка про нього згинула. Вірю, що він, як би то, вас, пане відьмак, злякався. Який же тоді сенс його переслідувати? Адже вам, пане, грошва не зайва. А як вам чогось бракує…

      – На мій рахунок у Чанфанеллі, – з кам’яним виразом обличчя сказав Ґеральт, – могло б щось упасти. На відьмачий пенсійний фонд.

      – Так і станеться.

      – А в суккуба й волос із білявої голівки не спаде.

      – Тоді бувайте, – обидва виноградарі встали. – Пийте, їжте в спокої, не будемо перешкоджати. Свято сьогодні. Традиція. А в нас, у Туссані, традиція…

      – Знаю, – сказав Ґеральт. – Справа свята.

* * *

      Товариство за сусіднім столом галасувало за черговою ворожбою на Йуле, яку робили за допомогою кульок із калачевого м’якуша й кістки з’їденого коропа. Заразом добряче там пили. Корчмар і дівки увивалися з глечиками по залу, наче в кропі скупані.

      – Прославлений