Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський

говоріння змучило його, він знову розкашлявся й висякався у вже промочений наскрізь батист. Вільгефорц ударив долонею об стіл.

      – Досить цієї забави, – сказав, макабрично вертячи своїм мініатюрним оком. – Бачиш, Йеннефер, ти вже мені не потрібна. У принципі, я маю наказати посадити тебе у ворок і потопити в озері, але я дуже неохоче вдаюся до такого штибу засобів. До того часу, як обставини мені дозволять, – або накажуть прийняти інше рішення, – ти перебуватимеш тут, окремо. Утім, попереджаю, що я не дозволю, аби через тебе були проблеми. Якщо ти знову наважишся на голодовку, то знай: я не стану, як у жовтні, витрачати час на годування тебе через трубку. Просто дозволю тобі голодувати. А в разі спроб утечі накази стражникам однозначні. Тепер прощавай. Якщо, правда, ти вже заспокоїлася…

      – Ні. – Йеннефер підвелася, із розмаху кинула на стіл серветку. – Може, я б іще щось з’їла, але товариство відбиває в мене апетит. Прощаюся з панами.

      Стефан Скеллен чхнув і розкашлявся. Блідоокий міряв її злим поглядом і паскудно всміхався. Вільгефорц дивився вбік.

      Як завжди, коли її відводили у в’язницю, Йеннефер намагалася зорієнтуватися, де вона є, здобути хоча б крихту інформації, яка могла б їй допомогти в планованій втечі. І щоразу на неї чекало розчарування. Замок не мав навіть найменших вікон, через які можна було б побачити навколишні терени чи хоча б сонце й спробувати розібратися в сторонах світу. Телепатія була неможливою, два важезні браслети й нашийник із двімериту результативно нівелювали всі прояви магії.

      Кімната, у якій її ув’язнили, була холодною й суворою, наче келія пустельника. Утім, Йеннефер пригадувала собі той радісний день, коли її перевели сюди з ями. З підвалу, на дні якого завжди стояла калюжа смердючої води, а на стінах виступали селітра й сіль. З підвалу, де її годували недоїдками, які щури без зусиль виривали з її скалічених пальців. Коли після якихось двох місяців її розкували й витягли звідти, коли дозволили перевдягнутися й викупатися, Йеннефер не чулася від щастя. Кімнатка, куди її перевели, здавалася їй королівською опочивальнею, а рідка юшка, що їй приносили, – супом із ластівкових гнізд, гідним королівського столу. Зрозуміло, через якийсь час юшка виявилася помийною бурдою, тверді нари – твердими нарами, а в’язниця – в’язницею. Холодною, тісною в’язницею, де через чотири кроки втикаєшся в стіну.

      Йеннефер вилаялася, зітхнула, усілася на карло, яке, окрім нар, було тут єдиними меблями.

      Він увійшов так тихо, що вона майже не почула.

      – Мене звати Бонгарт, – сказав він. – Добре б тобі запам’ятати це прізвище, відьмо. Щоб воно добре врізалося тобі в пам’ять.

      – Трахнися, буцвале.

      – Я, – заскреготів він, – мисливець за людьми. Так-так, прислухайся до мене, чаклунко. У вересні, три місяці тому, в Еббінґу я зловив твою малу падлюку. Оту Цірі, про яку стільки говорять.

      Йеннефер прислухалася. Вересень. Еббінґ. Упіймав. Але її немає. Може, бреше?

      – Сіроволоса відьмачка, навчена