Куджо. Стівен Кінг

десятої частини того, що платить Шарп. Що я ще можу сказати? Ти ж знаєш, Шарп і малюк захочуть поговорити з нами обома. То як? Замовляти тобі квитки чи ні?

      Від думки про ці десять днів, п’ять у Бостоні і п’ять у Нью-Йорку, Віка проймав холодний піт. Вони з Роджером шість років пропрацювали в нью-йоркській агенції «Еллісон». Тепер Вік мешкав у Касл-Року, а Роджер і Алтея Брейкстоуни – у сусідньому містечку Бриджтон за п’ятнадцять миль звідти.

      Якби на те була його воля, Вік ніколи б і не згадував минуле. Він відчував, що до того, як переїхав із Донною до Мейну, зовсім не жив повним життям і до кінця не усвідомлював, для чого живе. У нього було хворобливе відчуття, що Нью-Йорк усі три роки тільки й чекав нагоди, щоб знову загребти його в свої лапи. Літак, приземляючись, втратить керування, і він потоне у вогняному морі високопробного реактивного палива. Або на мості Тріборо станеться аварія, і їхнє таксі перетвориться на жовту криваву гармошку. Грабіжник, замість того щоб просто налякати, натисне на гачок пістолета. на газопроводі станеться вибух, і йому відрубає голову каналізаційним люком, що літатиме в повітрі, як смертоносний 90-фунтовий[9] фрисбі[10]. Що завгодно. Якщо він повернеться, місто його вб’є.

      – Слухай, Роджере, – сказав Вік, відкладаючи сендвіч, якого майже й не торкався. – Ти ніколи не думав, що втрата Шарпових замовлень – ще не кінець світу?

      – Світові нічого не станеться, – відповів Роджер, наливаючи світле пиво у високу склянку. – А нам? Мені? З двадцятирічної іпотеки мені залишилося ще сімнадцять, а мої донечки-близнючки сплять і бачать себе в Бриджтонській академії.

      А в тебе ж власна іпотека, власна дитина, та ще й цей старий «ягуар», який до самої смерті доїтиме з тебе гроші.

      – Так, але місцева економіка…

      – До дупи твою місцеву економіку, – запально вигукнув Роджер, голосно брязнувши склянкою об стіл.

      Компанія з чотирьох осіб за сусіднім столиком – троє у тенісних футболках UMP, четвертий – в облізлій футболці з написом «ДАРТ ВЕЙДЕР – ГЕЙ» – зааплодувала.

      Він нетерпляче помахав їм рукою, щоб угамувались, і знову нахилився до Віка:

      – Ти ж розумієш, що з цими кампаніями для «Моїх улюблених чорниць» і Мейнської рієлторської асоціації ми далеко не заїдемо. Якщо втратимо замовлення Шарпа, то підемо на дно і навіть води не скаламутимо. З іншого боку, якщо нам вдасться на наступні два роки зберегти хоч невелику частку Шарпових грошей, нашими послугами зацікавиться Департамент туризму, а може, навіть вдасться пробитися в Державну лотерею, якщо до того часу вона успішно не загнеться. Усе це – надзвичайно ласі шматки, Віку. Тоді й зможемо попрощатися з Шарпом і його довбаними кашами, й усьому прийде щасливий кінець. Голодний злий вовк може шукати поживи деінде. Поросята надійно сховались у своєму домі.

      – У нас приблизно такі ж шанси все владнати, як у «Клівлендських індіанців» – виграти цієї осені світову бейсбольну серію, – промовив Вік.

      – Краще все-таки спробуймо, друже.

      Вік мовчки дивився на свій майже охололий сендвіч

9

– 40 кг.

10

Фрисбі – ігровий снаряд, він же «летюча тарілка» або «летючий диск».