Куджо. Стівен Кінг

Вік усе ж таки зателефонував Кемберу, й одного липневого дня, далеко не такого гарячого, як цього року, вони з Донною і Тедом поїхали за місто. Це виявилося справді далеко, і Вік мусив двічі зупинятися, щоб спитати дорогу. Відтоді він почав називати ці місця Східним Чортовим Запічком.

      Вік звернув на подвір’я Кемберів, колесо клацало дужче, ніж будь-коли раніше. Тед, якому тоді було три, сидів у Донни на колінах і усміхався. Подорожі на татковій машині з відкидним дахом дуже тішили його, Донна була теж у чудовому гуморі.

      На подвір’ї стояв хлопчина років восьми-дев’яти, ганяючи старий бейсбольний м’яч іще старішою биткою. Пролетівши кілька метрів, м’яч відбивався від стіни стодоли, що, як гадав Вік, слугувала заразом і майстернею, потім котився назад.

      – Здрастуйте, – промовив хлопець. – Ви містер Трентон?

      – Так, – відповів Вік.

      – Піду покличу тата, – сказав хлопець і рушив до стодоли.

      Усі троє вийшли. Вік обійшов машину і присів біля поламаного колеса, не зовсім упевнений, чи правильно він учинив, приїхавши сюди. можливо, краще було б відвезти авто до Портленда. Тутешні обставини виглядали не вельми обнадійливо. У Кембера не було навіть вивіски.

      Його роздуми обірвала Донна, що знервовано кликала його на ім’я. Потім:

      – Боже, Віку!

      Він швидко звівся на ноги і побачив величезного собаку, що саме вийшов із дверей стодоли. На одну абсурдну мить йому здалося, що то зовсім не пес, а якийсь химерний і надзвичайно потворний поні. Та коли собака повністю виступив з тіні, Вік помітив його сумні очі і здогадався, що перед ним сенбернар.

      Донна інстинктивно схопила Теда й позадкувала до капота машини, та малий бився в її руках, намагаючись вирватися.

      – Хочу подивитися на песика! Мамо, дай подивитися на песика!

      Донна кинула нервовий погляд на Віка. Той знизав плечима, йому теж було не по собі. Повернувся хлопець і, проходячи повз собаку, погладив його по голові. Той у відповідь замахав здоровенним хвостом, і Тед у руках Донни подвоїв свої зусилля.

      – Ви можете його відпустити, мем, – ввічливо сказав хлопчик, – Куджо любить дітей, він йому нічого не зробить.

      Потім, звертаючись до Віка, додав:

      – Тато зараз вийде, він миє руки.

      – Гаразд, – промовив Вік, – ну й здоровенний у тебе собака, синку. Ти впевнений, що він безпечний?

      – Звісно, – підтвердив хлопець. Та Вік помітив, що й сам мимоволі ближче підсунувся до дружини, коли їхній син, що здавався таким маленьким, побрів до собаки. Куджо стояв, задерши голову і звільна метляючи своїм схожим на щітку хвостом.

      – Віку… – почала була Донна.

      – Усе гаразд, – промовив Вік, а подумки додав: «Сподіваюся». Пес здавався достатньо великим, щоб проковтнути Тедді одним махом.

      На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного.

      – Песик, – вимовив Тед.

      – Куджо, – сказав молодший Кембер, підійшовши до Теда, – його звуть Куджо.

      – Куджо,