Куджо. Стівен Кінг

обернувся до хлопця, збираючись спитати, звідки у пса таке ім’я, як із майстерні вийшов Джо Кембер, ретельно витираючи руки ганчіркою, щоб, бува, не забруднити гостя; лише тоді він потиснув руку Віка.

      З приємним здивуванням Вік відзначив, що Джо добре знає свою справу. Вони проїхалися до будинку біля підніжжя пагорба і назад до майстерні, і всю дорогу Джо пильно прислухався до стукоту в колесі.

      – Підшипник полетів, – коротко констатував Кембер, – вам ще пощастило, що не заблокувало колесо.

      – Ви можете його полагодити? – запитав Вік.

      – Так, якщо ви не проти почекати тут години дві, я зроблю це хоч зараз.

      – Думаю, це не проблема, – сказав Вік поглядаючи в бік сина. Той заволодів бейсбольним м’ячем і намагався кинути його якнайдалі – виходило, правда, не надто далеко, – а Кемберів сенбернар покірно приносив його назад. М’яч уже був добряче обслинений.

      – Ваш собака чудово розважає мого сина.

      – Куджо любить дітей, – погодився Кембер. – Заведете авто всередину?

      «Зараз лікар тебе огляне», – весело подумав Вік, заїжджаючи в майстерню. Як виявилося, робота зайняла всього півтори години, і ціна була на диво невисока.

      Стояло похмуре прохолодне пообіддя, а Тед бігав довкола, повторюючи:

      – Куджо! Куджо! Сюди, Куджо!

      Коли вони вже збиралися їхати, Кемберів син, якого звали Бретт, посадив Теда на спину Куджо і підтримував його за пояс, поки пес двічі слухняно провіз його по гравію подвір’я. Коли вони проходили повз Віка, собака спіймав його погляд… і Вік міг би заприсягтися: він сміявся.

      Рівно за три дні після розмови, а точніше перекрикування тітки Евві Чалмерс із Джорджем Мірою, дівчинка віку Теда Трентона після сніданку встала з-за столу в кухні маленького чепурного будиночка в Айова-Сіті, штат Айова, і повідомила:

      – Мамо, мені погано, мене зараз знудить.

      Мама глянула на неї, не вельми здивована. Два дні тому старший брат Марсі раніше повернувся зі школи з гострим нападом шлункового грипу. Тепер із Броком було все гаразд, та він пережив двадцять чотири огидні години, натхненно скидаючи баласт із обох кінців.

      – Ти впевнена, дорогенька? – запитала мати.

      – Ох, я… – голосно застогнавши, Марсі кинулася в коридор, притискаючи долоні до живота.

      Мама пішла слідом. Побачивши, як Марсі рвучко смикнула на себе двері туалету, вона подумала: «Господи, оце маєш тобі знову. Якщо я не підхоплю цю штуку, це буде справді чудо».

      Почувши звуки блювання, вона зайшла в туалет. Її голова вже була зайнята деталями: якнайбільше чистої води, постільний режим, горщик, кілька книжок, Брок міг би, коли повернеться зі школи, перенести в її кімнату телевізор, а ще…

      Вона глянула вниз, і всі думки миттю вилетіли з її голови, наче від різкого удару в обличчя.

      В унітазі, куди щойно блювала її чотирирічна дочка, було повно крові. Кров забризкала білий керамічний обідок і блищала на кахлях підлоги.

      – Ох, мамо, мені погано.

      Її донечка обернулася, обернулася, обернулася. Весь рот був у