Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

здавалася незвичайною. А що якісь там побутові незручності… Дарма, жити можна. Сьогодні так, завтра буде краще. Неодмінно буде краще, для цього вони й прийшли у цей світ.

      І Олена захоплено повторювала поетичні рядки загубленого енкавеесівцями поета з України Івана Крушельницького:

      Немає сил, щоб нас ввігнати в ляк!

      Немає бур, щоб ми розбились в них!

      Розірвем сіть, порвем кривавий сак…

      Повернем в спів, у сміх

      Наш гнів!

      Се так, головне у житті, це справа, якій служиш.

      Додому поверталась завжди збуджена, в емоційному піднесенні, що ніколи її не залишало, поверталась ще не охололою від праці, якій вся віддавалася. Як на одному подихові, наче на крилах злітала на п’ятий поверх до своїх крихітних пенат, де Михайло, вже відчуваючи той її лет, зарані відчиняв двері і чекав її на порозі з усмішкою і простягненими для обіймів руками.

      – Ой, Михайлику, скільки ми сьогодні зробили! Побільше б такої роботи! Тоді й жити цікавіше, бо без любої праці для загального добра, для України, дні такі одноманітні й пусті. Як не наповниш їх енергією своєї душі й горінь – тяжко тоді жити.

      У ті дні захоплено писала про їхнє життя:

На п’ятім поверсі

      Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,

      Все те ж життя бездомних волоцюг,

      І ще міцніше, аж за горло стисне

      Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

      Та прийде вечір – завтра чи позавтра, —

      Забувши втому, я не буду йти,

      Я буду бігти й обминати авта —

      На п’ятий поверх, де чекаєш ти.

      І невідмінно – березень чи грудень —

      Все те ж питання й відповідь: «На днях»…

      Все та ж потіха: «Може, якось буде»…

      Все так же – в мозок найгостріший цвях.

      Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.

      Ясніє зір, відпочиває слух,

      І так безжурно скинуті турботи,

      Як з голови мій чорний капелюх.

      А покій наш – це передпокій неба,

      І у казки я вірю знов і знов,

      Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,

      Перепливає крізь моє вікно.

      Ти теж веселий і юнацьким кроком

      Обходиш покій тут і знову там.

      «Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —

      Так дзвінко й гостро вимовлять уста.

      Палить сонце, дощі, вітри,

      У пісках поринає крок,

      Серед ночі зловіщий крик

      Залітає до нас в шатро.

      «Відпливаймо!» – беру весло,

      «Небезпека!» – не зложу рук,

      Все разом: і добро, і зло,

      Всі шляхи: і пісок, і брук!

      А завтра зрання – та ж незмінна пісня,

      Все так же набік чорний капелюх,

      І аж до ночі не спаде, не звисне

      Тяжких турбот ржавіючий ланцюг…

      Тоді ж Олена – але вже з прізвищем Теліга – почала друкуватися. У 1922 році у Львові почав виходити «Літературно-науковий вісник», що його редагував Дмитро Донцов, відомий політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії.