Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

поділилася щастям. Сподіваюсь, у неї лишилося ще багато й вистачить на довге й щасливе життя – біля мисочки з молоком, дряпкою, аби кігтики не затупилися, й обов’язковим чуханням за вухами, коли виникатиме на те негайна потреба.

      Сподіваюсь, там, куди я її везу, вона все це отримає.

      Бо це не притулок.

      У притулку я колись побував, але якщо вже про це, то слід починати здалеку.

      Був у мене колись ще один кіт, і дружина була, й плани були амбіційні, але потім дещо пішло не так. А дехто – не туди. Так що лишився кіт, і прожили ми з ним довгих чотири роки, а потім і він пропав.

      Не знаю, де. Грішив на собак, але нема сенсу собакам мститися. Повішав на стовпи оголошення з фотографією, де сидів мій котик на хвіртці, гордо задерши голову – красень, та й годі! Відгукніться, мовляв, хто бачив. За винагороду.

      Не допомогло.

      Сходив до місцевої ветеринарки – може, підібрав хтось пораненого, а може, хтось вкрав і приніс каструвати, щеплення робити, або ще там щось.

      Теж виявилась не в курсі.

      Наостанок зганяв у притулок – хоч і далеко він, але все ж таки був якийсь крихітний шанс.

      Не реалізувався. Натомість я з притулку вийшов наче мішком прибитий.

      Тяжко там.

      Навіть мені, навіть при тому, що я й півгодини там не пробув, – все одно тяжко.

      Ще на підході тяжко було. Бо сховалась ця установа за високим парканом, та ще й від сусідів далеко, поза старою колгоспною фермою. Ну, ви мабуть, знаєте, як на фермі смердить… так от – з-за паркану смерділо дужче.

      А біля входу стояла миска, й три собаки шановного віку меланхолійно її роздивлялись. Й краї у миски були погризені.

      Завваживши мене, хтось із тих сторожів ліниво гавкнув, й з-за паркану почулося таке саме ліниве й меланхолійне «гав-гав».

      І навіть дзвінок деренчав сумно і тоскно.

      На дзвоник непоспіхом вийшла немолода жінка з абсолютно байдужим поглядом.

      Пояснив мету візиту. Запитав, чи не можу зайти, пошукати.

      – Можете, – сказала вона, але не зрушила з місця. – Пошукайте.

      Постояла ще з хвилину й лише тоді рушила досередини.

      За хвірткою виявився такий собі тамбур – не для тепла, а щоб не вискочили. Втім, ніхто і не пробував. Натомість одразу за внутрішніми дверима мене оточило десятків зо два різнокаліберних псів, і всі разом втупилися.

      Було б злякатись – але чомусь стало не страшно, а тоскно. Може, справа у поглядах – бо не було агресії в жодних очах, а лише нудьга й безнадія.

      – Мене тут не вкусять? – запитав я про всяк випадок.

      – Не знаю, – після добрячої паузи відповіла господарка. Ще трохи постояла й рушила до будівлі. Пройшла метрів десять, аж поки зволила пояснити. – Коти у нас там.

      «Там» було як у тюрмі, і це не гіпербола-метафора, чи як там воно називається, а гола правда і чистий факт. Або ж навпаки – голий факт і чиста правда. Або ще якось. Коротше кажучи, я не перебільшую ані краплі.

      Тюрма. Сізо. Зона.

      Єдине що – камери не на замки позачинювано, а лише на клямки. Проти цих арештантів