Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

куди він поперся, й чому.

      «Третьому» не завадило б і відповісти, але він мовчав, і це мені не подобалося.

      – Третій, куди зібрався, хай тобі чорт! – вже геть роздратовано прогарчав навушник, й Микола, нарешті, зволив відповісти.

      – В гості до тебе, – не дуже привітно гарикнув і він. – Цікаве дещо побачив.

      З цими словами він якраз підійшов до мого паркану й акуратно відчинив хвірточку.

      – А якщо раптом об’єкт тебе побачить? – спробував аргументувати «перший».

      – Не побачить, – відмахнувся Микола.

      – Ну… – рація так наче замилилась. – Дивись. Сподіваюсь, не помилишся.

      Дуже хотілося заспокоїти першого й сказати, що все гаразд – не помиляється Микола, а бреше, і об’єкт якраз роздивляється весь театр у бінокль. Не театральний.

      Микола пройшов крізь чагарники. Це був небезпечний момент, бо на мить він таки зник з мого поля зору, й тут могли бути нюанси. Якщо товариш йому менш дорогий, аніж я гадаю, то зараз Микола кинеться на землю й заволає у рацію: «Він напав на засідку! Він там, у машині! Вогонь!». Товариша я, звісно, встигну пристрелити, але хіба мені з того легше буде?

      Ні. Микола пройшов кущі, ані на мить не замислившись над такою можливістю.

      Молодець.

      А от за десяток кроків стишив ходу й…

      Я напружився. Перший, мабуть, теж; а сам Микола за цей час навряд чи й на секунду розслабився.

      …й обережно простягнув руки до кицьки.

      Та довірливо підняла мордочку – мовляв, і я рада тебе бачити. Їсти не даси, знаю, але якщо захочеш погладити, то будь ласка. Я й спинку вигну, й хвостика задеру.

      Микола й справді кішку погладив, а потім взяв попід черево, посадив на руки й рушив назад.

      – Миколо, ти що, здурів? – зовсім уже сторопілим голосом сказав навушник. – Ти що, справді по кішку приходив? Прийом.

      – Не по кішку, – задоволеним тоном відповів Микола. – А по нашийник.

      – Нашийник? – вмить змінив інтонацію «перший». – А що в ньому? Прийом.

      – В ньому – нічого, – насмішкувато буркнув мій посланець. А от на ньому…

      – Телефон! – радісно бовкнув навушник. – Хай тобі чорт… а як ти помітив?

      – І я не помітив, – повчально сказав Микола. – Я подумав.

      – Ну, молодець, молодець… – інтонація «першого» була, однак, не захоплена, а скоріш, дуже заздрісна. – Хоча… хвилинку! Ми ж телефон вже знаємо! Й він не в мережі. Нащо він тобі? Чи то не той телефон?

      Оце був ще один небезпечний момент, і я його (ганьба!) не продумав. Лишалося сподіватися на Миколу.

      – Може, й той, – не дуже уважно відповів міліціонер. – А може, й не той. Зараз будемо розбиратись…

      Останнє він сказав вже за рогом, за пару кроків від засідки – тепер вже не їхньої, а моєї. А потім звернувся й до мене.

      – Ну, – сказав він похмуро. – Приніс.

      – Молодець, – щиро сказав я. – Випускай в салон.

      Кицька, опинившись на кріслі, здивовано нявкнула й негайно почала обнюхувати нову місцевість. Мабуть, не дуже сподобалася,