Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

вулик; біль ревів і вирував у кожному асиметричному щільнику і в кривулястому коридорі. Прилетіли бджоли. Бджоли подумали, що він мертвий. Вони вдерлися йому в голову і перетворили його череп на вулик. А тепер… тепер…

      «Вони відчувають мої думки і намагаються зажалити їх на смерть!» – подумав він і розродився тягучим, стражденним стогоном. Його закаляні кров’ю пальці розчепірилися і повільно стислися на технічному килимі, що покривав підлогу зали нижнього поверху.

      «Дайте мені померти, прошу, просто дайте мені померти».

      «Креґу, ти мусиш встати! Зараз же!»

      Це був голос його батька, єдиний голос, який він ніколи не міг примусити замовкнути чи не послухатися його. Але зараз він його не послухається. Він його змусить замовкнути зараз.

      – Йди геть, – прохарчав він. – Я тебе ненавиджу. Йди геть.

      Біль ревів у його голові золотим вереском сурм. Хмари бджіл, лютих і жалючих, вилітали з тих виючих сурм.

      «Ох, дайте мені померти, – думав він. – Ох, дайте мені померти. Це пекло. Я в пеклі бджіл і біг-бендових труб».

      «Вставай, Креґґі-Веґґі. Сьогодні твій день народження, і вгадай що? Тільки-но ти встанеш – дехто подасть тобі пиво і втовкмачить у голову сходити до сортиру… бо ВОНО йде, щоби схрумати тебе!»

      – Ні, – сказав він. – Годі товкмачень. – Його руки засовалися по килиму. Він зробив спробу розплющити очі, але їх було міцно заліплено клеєм засохлої крові. – Ви мертві. Ви обоє мертві. Ви не можете мене вдарити і не можете наказувати мені, що робити. Ви обоє мертві, і я також хочу бути мертвим.

      Але він не був мертвим. Десь поза цими примарними голосами йому чулося виття авіаційних двигунів… і ті інші звуки. Звуки ленґоліерів на марші. Чи на бігу?

      «Креґу, вставай. Ти мусиш встати».

      Йому дійшло, що це не голос його батька, і не материн також. Перед цим всього лише його власний бідний, зранений розум намагався сам себе надурити. А цей голос був з… з

      («згори?»)

      якогось іншого місця, якогось вищого яскравого місця, де біль є міфом, а тиск – сновидінням.

      «Креґу, вони прийшли до тебе – всі ті люди, з якими ти хотів побачитися. Вони полишили Бостон і прилетіли сюди. Ось який ти для них важливий. Ти все ще можеш зробити це, Креґу. Все ще можеш висмикнути чеку. Все ще є час вручити твої папери й відпасти від армії твого батька… тобто, якщо тобі стане мужності для цього.

      Якщо ти достатньо мужній, щоб це зробити».

      – Достатньо мужній? – прохарчав він. – Достатньо мужній? Хто ти не є, ти глузуєш з мене.

      Він знову спробував розплющити очі. Липка кров, що тримала їх закритими, трохи подалася, але не поступилася. Якось він зумів підтягнути до обличчя одну руку. Вона змахнула рештки його носа, і Креґ подав голос тихим, втомленим скриком болю. У голові заревіли сурми, зароїлися бджоли. Він зачекав, поки біль бодай трішки вщухне, розставив два пальці й підняв ними собі повіки.

      Той світловий ореол нікуди не подівся. Він обрамляв у темряві якусь ніби непевно знайому фігуру.

      Помаленьку, поволі-потроху Креґ підвів голову.

      І побачив її.

      Вона