Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

опустив четвертаки назад у кишеню і поспішив туди, де, наче той старий, що вельми переоцінив власну спроможність до фізичних вправ, впершись долонями собі в коліна, стояв хлопець. Він почув різкий, кислий запах блювотиння. Цей, а також пітний сморід страху, яким відгонило від хлопця, були надто знайомими йому запахами. Він запам’ятав їх з Фолклендів, а ще інтимніше з Північної Ірландії. Нік обняв лівою рукою хлопчика за плечі, і Алберт дуже повільно випростався.

      – Де вони, Козирю? – тихо запитав Нік. – Ґефні й Тумі, де вони?

      – Містер Тумі там, – показав хлопець на скоцюблену на підлозі фігуру. – Містер Ґефні в кабінеті «Послуги аеропорту». Я думаю, вони обидва мертві. Містер Тумі ховався в тому кабінеті. За дверима, я гадаю. Він убив містера Ґефні, бо містер Ґефні увійшов туди першим. Якби я ввійшов першим, він натомість убив би мене. – Алберт важко глитнув. – Потім я вбив містера Тумі. Я мусив. Він гнався за мною, розумієте? Він десь знайшов іншого ножа і погнався за мною.

      Хлопець говорив таким тоном, що це помилково можна було б сприйняти за байдужість. Утім, Нік знав, що воно насправді. Аж ніяк не байдужість роздивився він у білій плямі Албертового обличчя.

      – Ти можеш дати собі раду, Козирю? – спитав Нік.

      – Не знаю, я до цього ніколи нікого не в-в-вбивав, – видав Алберт задавлене, нещасне схлипування.

      – Розумію, – сказав Нік. – Це жахлива річ, але це можна пережити. Я знаю. І ти мусиш пережити це, Козирю. Нам ще треба довгі милі подолати, перш ніж можна буде заснути, і зараз нема часу на психотерапію. Ті звуки наближаються.

      Він залишив Алберта і підійшов до скоцюбленої на підлозі фігури. Креґ Тумі лежав на боку з одною задертою рукою, яка частково прикривала йому обличчя. Нік перевернув його на спину, подивився, тихо присвиснув. Тумі був досі живий – чутно було його хрипке, деренчливе дихання, – але Нік заклався б власним банківським рахунком, що ця людина зараз уже не прикидається. Ніс він мав не просто проламаний; на вигляд його було знищено. Рот зяяв кривавим проваллям в оточенні потрощених решток зубів. А глибока, недобра вм’ятина в Тумі посеред лоба наштовхувала на припущення, що Алберт зробив певні творчі переобладнання в черепній кістці цього чоловіка.

      – І все це він наробив якимсь там тостером? – пробурмотів Нік. – Ісус і Марія, Том, Дік і Гаррі чи бозна-хто. – Він випростався й підвищив голос. – Він не помер, Козирю.

      Коли Нік відійшов, Алберт був нахилився знову. Тепер він повільно випростався і зробив крок у бік англійця.

      – Ні?

      – Прислухайся сам. У відключці, але все ще в грі. – «Хоча й ненадовго; судячи з його хрипів, ні». – Ходімо подивимося на містера Ґефні, можливо, він також вдало відбувся. А як там щодо нош?

      – Га? – подивився Алберт на Ніка так, ніби той щойно був проказав щось іноземною мовою.

      – Ноші, – повторив терпляче Нік, коли вони вирушили до прочинених дверей офісу «Послуги аеропорту».

      – Ми їх знайшли, – сказав Алберт.

      – Справді? Супер!

      Просто у дверях Алберт зупинився.

      – Зачекайте, – пробурмотів він,