Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

запах.

      – Те саме стосується й звуків, – продовжував Боб. – Вони пласкі, одновимірні, абсолютно без резонансу.

      Лорел згадалося те мляве «цюп-цюп» її високих підборів по бетону і відсутність луни, коли капітан Інґал перед ескалатором склав долоні рупором біля рота і кричав нагору, гукаючи містера Тумі.

      – Алберте, можна мені попрохати вас що-небудь зіграти на скрипці? – запитав Боб.

      Алберт поглянув на Бетані. Вона посміхнулася й кивнула.

      – Гаразд. Звісно. Мені й самому трохи цікаво, як вона звучить після того, – кинув він погляд на Креґа Тумі. – Ну, ви розумієте.

      Він відчинив футляр, скривившись, коли його пальці торкалися застібки, яка розбила лоба Креґові Тумі, й дістав звідти скрипку. Коротко її погладив, потім взяв у праву руку смичок і встановив скрипку собі під підборіддям. Так Алберт постояв якусь мить, думаючи. Власне, якого саме роду музичний твір личить цьому дивному, новому світу, де ні телефон не дзвякне, ні собака не дзявкне? Ралфа Вон Вільямса?[150]Стравінського? Моцарта? Можливо, Дворжака? Ні, ніхто з них тут не годиться. І тут осяяло надхнення і він заграв «Хтось на кухні з Дайною».[151]

      Посеред мелодії смичок, затнувшись, зупинився.

      – Я думаю, ти таки пошкодив скрипку, коли жахнув нею того парубка по голові, – сказав Дон Ґефні. – Звук у неї, наче вона ватином набита.

      – Ні, – повагом мовив Алберт. – З моєю скрипкою все абсолютно нормально. Я можу про це судити з того, як вона вчувається, як струни поводяться в мене під пальцями… але тут є дещо інше. Підійдіть-но сюди, містере Ґефні.

      Ґефні підійшов і став поряд з Албертом.

      – А тепер нахиліться до скрипки якомога ближче. Ні… не аж так близько; так я вам око смичком виштрикну. Отак. Отак добре. Послухайте тепер.

      Алберт почав грати, подумки наспівуючи мелодію, як він це завжди робив, граючи таку банальну, але безкінечно життєрадісну, сракосмичну музику.

      «Співаймо, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, дзенькотить старе банджо».

      – Чуєте різницю? – спитав Алберт, закінчивши.

      – Зблизька воно набагато краще звучить, якщо це те, про що ти питаєшся, – сказав Ґефні. Він дивився на Алберта з відвертою повагою. – Ти граєш добре, малий.

      Алберт усміхнувся Ґефні, але тією, до кого він заговорив, насправді була Бетані.

      – Іноді, коли я впевнений, що поряд нема мого викладача музики, я граю старі пісні «Лед Зеппелін»,[152] – сказав він. – То такі штуки, що насправді аж іскряться на скрипці. Ти була б здивована. – Він подивився на Боба. – У всякому разі, це підтверджує те, що ви казали. Що ближче слухаєш, то краще звучить скрипка. Це з повітрям щось не те, а не з інструментом. Воно не проводить звук так, як мусило б, і тому те, що долітає, звучить так, як те пиво смакує.

      – Ніби ви́дихалося, – сказав Браян.

      Алберт кивнув.

      – Дякую вам, Алберте, – промовив Боб.

      – Нема

150

Ralph Vaughan Williams (1872–1958) – англійський композитор, автор опер, симфоній, балетів, камерних творів, і зокрема скрипкових, скрипка з дитинства була його улюбленим інструментом.

151

«Someone’s in the Kitchen with Dinah» – американська народна робітнича пісня, яка з різними іншими словами стала також дитячою.

152

«Led Zeppelin» (1968–1980) – британський гурт, найвпливовіший в історії блюз-рокової музики.