Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

– дивина, але правда. Ви не проти принести звідти парочку? З нашого боку було б мудро зв’язати руки за спиною достославному містеру «Я-мушу-потрапити-в-Бостон».

      – Ви насправді мусите так зробити? – тихо спитала Лорел. – Чоловік цей, врешті-решт, непритомний і з нього ллється кров.

      Нік приклав саморобний компрес із серветок до рани на голові Креґа Тумі і подивився на жінку.

      – Ви Лорел, правильно?

      – Правильно.

      – Ну, Лорел, давайте без прикрас. Цей чоловік божевільний. Я не знаю, чи наша поточна пригода це з ним зробила, чи він виріс таким, як Топсі,[143] але я знаю, що він небезпечний. Замість Бетані, він міг вхопити Дайну, якби вона стояла ближче. Якщо ми його не зв’яжемо, наступного разу він може саме це й зробити.

      Креґ простогнав і кволо змахнув руками. Боб Дженкінс відступив подалі від нього в ту ж мить, як той почав рухатися, хоча револьвер тепер було благополучно заткнуто за пояс штанів Браяна Інґала; так само зробила й Лорел, потягнувши за собою Дайну.

      – Хтось помер? – нервово запитала Дайна. – Ніхто ж не помер, правда?

      – Ніхто, любонько.

      – Я мусила б почути його раніше, але я заслухалася того чоловіка, який говорить, як учитель.

      – Усе гаразд, – сказала Лорел. – Усе обійшлося добре, Дайно.

      Потім Лорел подивилася на порожній термінал і відчула, ніби її власні слова знущаються з неї. Нічого тут не добре. Зовсім нічого.

      Повернувся Дон з картатими, у чорні й білі клітинки, скатерками в кожній руці.

      – Пречудесно, – кивнув Нік.

      Він взяв скатерки і професійно швидко скрутив їх у мотузку. Прикусивши мотузку зубами посередині, щоб не розкручувалася, руками він перекинув Креґа, мов якийсь омлет у людській подобі. Креґ схлипнув, у нього стрепенулись повіки.

      – Ви конче мусите бути таким брутальним? – різко спитала Лорел.

      Нік втупив у неї погляд на мить, і вона відразу ж опустила очі. Їй несила було перестати порівнювати очі Ніка Гопвела з очима на тих фотографіях, які надсилав їй Даррен Кросбі. Широко посаджені, ясні очі на привабливому – хоча й досить непримітному – обличчі. Та й самі ці очі ніби якісь непримітні, хіба не так? А хіба не очі Даррена спричинилися певною мірою – а можливо, й сповна – до того, що вона взагалі вирушила в цю подорож. Хіба вона не вирішила – після цілковито уважного вивчення – що це очі чоловіка, який уміє поводитися. Чоловіка, який відступить, якщо попросиш його відступити.

      Вона сідала на рейс № 29, переконуючи себе, що це її велика пригода, єдине її екстравагантне танго з об’єктом романтичних мрій – імпульсивний трансконтинентальний стрибок у руки високого, чорнявого незнайомця. Але інколи зненацька опиняєшся в якійсь такій марудній ситуації, коли правди вже неможливо уникати, і Лорел припускала, що правда полягає ось у чому: вона вибрала Даррена Кросбі тому, що його фотографії й листи розповіли їй, що він не дуже відрізняється від тих несперечливих хлопців і чоловіків, з якими вона зустрічалася відтоді, як їй виповнилося

143

Topsy – дівчинка, персонаж роману «Хатина дядька Тома», яка на питання «хто її зробив», відповідала, «ніхто мене не робив, я сама виросла».