Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський

засміявся Три Галки. – Хіба щось на кшталт різанини свині чи четвертування трупа. Слухаю і не можу припинити дивуватися. Славні вої, які мчать сюди з усіх кінських ніг, аби дорізати напівдохлого дракона, отруєного якимось хамом. Сміятися хочеться і ригати.

      – Ти помиляєшся, – сказав Ґеральт. – Якщо дракон не помер від отрути на місті, то, напевне, його організм уже її переборов і дракон тепер повний сил. Зрештою, немає великого значення. Рубайли з Крінфріду все одно його вб’ють, але без бою, якщо хочеш знати, не обійдеться.

      – Тож ти ставиш на Рубайл, Ґеральте?

      – Ясно ж.

      – Аякже, – відізвався стражник-митець, який досі мовчав. – Драконище – то потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка проїхала туди вчора.

      – Хто? – Ґеральт схилив набік голову.

      – Чарівниця, – повторив стражник. – Я ж кажу.

      – Ім’я назвала?

      – Назвала, але я забув. Мала ґлейт. Молода була, вродлива по-своєму, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж зимно людині стає, коли така гляне.

      – Ти щось про те знаєш, Любистку? Хто це може бути?

      – Ні, – скривився бард. – Молода, вродлива й такі собі очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядає старшою, ніж на двадцять п’ять чи тридцять, а деякі ж, як я чув, пам’ятають іще часи, коли там, де нині стоїть Новіград, шумів бір. Зрештою, для чого ж існують еліксири з мандрагори?[7] А мандрагорою вони ж собі й очі закапують, аби ті блищали. Як воно у баб буває.

      – Не руда була? – запитав відьмак.

      – Ні, пане, – відказав десятник. – Чорненька.

      – А кінь якої масті? Каштановий із білою зіркою?

      – Ні. Чорний, як і вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’є. Дракон – це робота для чародія. Людська сила з ним не впорається.

      – Цікаво, що б на це сказав швець Козоїд, – засміявся Любисток. – Якби він мав під рукою щось міцніше, аніж чемерник та беладона, драконова шкіра вже сушилась би на холопільському частоколі, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонці…

      – А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? – поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. – Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якої причини ти плавишся тут, замість того аби грати біля королівського стремена?

      – Причина – то одна молода удова, – понуро сказав Любисток. – Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє…

      – Є ґлейт – пускаю, – сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. – Немає ґлейту – не пускаю. Наказ такий…

      – О, – перервав Три Галки. – Дівчата з пивом повертаються.

      – І не самі, – додав Любисток, устаючи. – Гляньте, який кінь. Наче дракон.

      З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому,

7

Відзначимо, що мандрагора в народних магічних віруваннях пов’язана, окрім іншого, з любовною магією (від приготування приворотних напоїв до застосування її «парфумерних» можливостей – вважалося, що запах мандрагорового листя має збуджувальний ефект).