Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський

й прикінчиш те створіння, на яке тобі вкажуть. Наприклад, лютий дракон спустошує…

      – Поганий приклад, – сказав Ґеральт. – Бач, одразу заважають тобі оті Хаос і Порядок. Бо драконів, які, безсумнівно, представляють Хаос, я не вбиваю.

      – Як це? – Три Галки облизав пальці. – Нічого собі! Адже серед потвор дракон чи не найвредніший, найжорстокіший і найлихіший. Мерзотніший за інших гад. Нападає на людей, палить вогнем і викрадає тих, ну, дівиць. Мало ти розповідей чув? Бути не може, щоб ти, відьмак, не мав на своєму рахунку пари драконів.

      – Я не полюю на драконів, – сказав Ґеральт сухо. – На вилохвостів – так. На ослизгів. На літавиць. Але не на драконів, хоч зелених, хоч чорних чи червоних. Просто візьми до уваги.

      – Ти мене здивував, – сказав Три Галки. – Ну, добре, я узяв до уваги. Зрештою, досить нам про драконів, бачу на горизонті щось червоне, і це напевне наші раки. Вип’ємо!

      Вони із хрустом ламали зубами червоні панцирі, висмоктували біле м’ясо. Солона вода, щипаючи, стікала їм аж на зап’ястки. Борх наливав пиво, вже шкрябаючи ковшем по дну барильця. Зерріканки розвеселилися ще більше, обидві розглядалися по корчмі, зловісно посміхаючись, відьмак був упевнений, що вони шукали лише оказії для скандалу. Три Галки, схоже, теж це помітив, бо раптом погрозив раком, якого тримав за хвоста. Дівчата захихотіли, а Тея, склавши губи наче для поцілунку, підморгнула – на її татуйованому обличчі це справляло жахливе враження.

      – Дикі вони, наче лісові кішки, – буркнув Три Галки до Ґеральта. – Треба за ними пильнувати. У них, любчику, шух-фух – і на підлозі, невідомо звідки, купа кишок. Але – варті вони будь-яких грошей. Аби ти знав, що вони вміють…

      – Знаю, – кивнув Ґеральт. – Не знайти кращого ескорту. Зерріканки – природжені войовниці, з дитинства привчені до битви.

      – Не про те кажу. – Борх виплюнув на стіл ракову клешню. – Я мав на увазі, які вони у ліжку.

      Геральт неспокійно кинув оком на дівчат. Обидві усміхалися. Вея блискавичним, майже непомітним рухом сягнула до миски. Дивлячись на відьмака примружившись, із тріском розгризла панцир. Губи її блищали від солоної води. Три Галки задоволено ригнув.

      – Значить, Ґеральте, – сказав він, – ти не полюєш на драконів, зелених та інших кольорових. Я узяв те до відома. А чому, якщо можна запитати, говориш тільки про ці три кольори?

      – Чотири, якщо бути точним.

      – Ти казав про три.

      – Тебе цікавлять дракони, Борху. Якась особлива причина?

      – Ні. Виключно цікавість.

      – Ага. Із тими кольорами – це так заведено описувати драконів. Хоча опис той не точний. Дракони зелені, найпопулярніші, скоріше сіруваті, наче звичайні ослизги. Червоні і справді червонуваті чи цеглясті. Великих драконів темно-брунатного кольору називають чорними. Найрідкісніші – це білі дракони. Я таких ніколи не бачив. Водяться на далекій Півночі. Так кажуть.

      – Цікаво. А знаєш, про яких ще драконів я чув?

      – Знаю. – Ґеральт ковтнув пива. – Про тих самих, про яких чув і я. Про золотих. Таких