Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський

сказав ані «так», ані «ні». Але нехай він краще поводиться тихенько, молодик. Я ж казав, сам він проти дракона не піде, має покластися на фахівців, значить, на нас, Рубайл, і на Ярпена з його хлопцями. Ми, і ніхто інший, зустрінемо дракона на відстані меча. Решта, у тому числі й чарівники, якщо чесно допоможуть, поділять між собою чверть скарбниці.

      – Окрім чарівників, кого ви зараховуєте до решти? – зацікавився Любисток.

      – Усе ж не музик та віршомазів, – зареготав Ярпен Зігрін. – Зараховуємо тих, хто працює сокирою, а не лютнею.

      – Ага, – сказав Три Галки, дивлячись на зоряне небо. – А чим працюють Козоїд і його набрід?

      Ярпен Зігрін сплюнув у вогнище, щось пробурмотівши поґномськи.

      – Міліція з Холопілля знає ці засрані гори й працює за провідників, – тихо сказав Богольт. – Тож справедливо буде допустити їх до поділу. Утім, із шевцем – трохи інша справа. Бачте, недобре воно буде, якщо хамство вирішить, що коли дракон з’явиться десь, то, замість того щоби слати за професіоналами, можна йому тихцем дати отруту – і далі борсатися у збіжжі з дівками. Якщо така процедура пошириться, то хіба жебрати нам доведеться. Що, ні?

      – Правда, – додав Ярпен. – Тому, кажу вам, із тим шевцем має статися щось погане до того, як він, тягти його мати, до легенди потрапить.

      – Якщо має статися, то станеться, – сказав впевнено Ніщавка. – Залиште це на мене.

      – А Любисток, – підхопив ґном, – сраку йому в баладі обробить, на сміх підніме. Щоби були йому ганьба й сором на віки вічні.

      – Про одне я забув, – сказав Ґеральт. – Є тут один, хто може вам усі плани поплутати. Який ні на які розділи та умови не піде. Я кажу про Ейка з Денесле. Ви із ним розмовляли?

      – Про що? – проскреготів Богольт, палицею поправляючи колоди у вогнищі. – З Ейком, Ґеральте, не поговориш. Він на інтересах не розуміється або в домовленостях участі не бере.

      – Коли ми під’їжджали до вашого табору, – сказав Три Галки, – ми його зустріли. Стояв навколішки на камінні, при повному озброєнні, і витріщався у небо.

      – Він так постійно робить, – сказав Пильщик. – Медитує або молиться. Говорить, що треба так, бо йому богами наказано людей від зла охороняти.

      – У нас, у Крінфріді, – буркнув Богольт, – тримають таких у хліву, на ланцюгу, й дають їм шматок вугілля, тоді вони на стінах дурню всяку малюють. Але досить уже тут про ближніх пліткувати, поговоримо про справи.

      У коло світла безшелесно увійшла невисока, загорнута у вовняний плащ молода жінка із чорним волоссям, зібраним золотою сіточкою.

      – Що воно так смердить? – запитав Ярпен Зігрін, удаючи, що не бачить її. – Наче сірка, ні?

      – Ні. – Богольт, дивлячись убік, демонстративно потягнув носом. – Це мускус чи якісь інші пахощі.

      – Ні, то хіба… – скривився ґном. – Ах! Це ж вельможна пані Йеннефер! Вітаємо, вітаємо!

      Чародійка повільно обвела поглядом присутніх, на хвильку зупинивши блискучі очі на відьмаку. Ґеральт злегка усміхнувся.

      – Дозволите присісти?

      – Авжеж,