Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський

урвав його Три Галки. – Краще випий ще. Теє, налий цьому мужньому воякові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко й без належної закуски не личить шляхтичу.

      Вони усілися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце пасований на шляхтича, червонів від задоволення.

      – Пий, славний сотнику, – підганяв його Три Галки.

      – Я десятник, я не сотник. – Алебардник іще більше почервонів.

      – Але будеш сотником, точно, – вишкірився Борх. – Чолов’яга з тебе крутий, ураз звання отримаєш.

      Доррегарай, відмовляючись від добавки, повернувся до Ґеральта.

      – У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьмаче, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, – сказав він тихо. – Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?

      – Дивна цікавість, – відповів Ґеральт, – з боку того, хто стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і еліксирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живого дракона, найкращі?

      – Ти упевнений, що я для того туди їду?

      – Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проїхати твоя конфратерка із ґлейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо це тебе цікавить.

      – На чорному коні?

      – Кажуть, що так.

      – Йеннефер, – сказав, насупившись, Доррегарай.

      Відьмак непомітно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала відрижка майбутнього сотника.

      – Нікого… без ґлейту…

      – Двісті лінтарів вистачить? – Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.

      – Ґеральте, – загадково усміхнувся Три Галки, – ти все-таки…

      – Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.

      – Нічого мене не тягне до Генґфорсу, – повільно сказав Три Галки. – Зовсім нічого, Ґеральте.

      – Сховайте той мішок, пане, – сказав грізно майбутній сотник. – Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.

      – А за п’ятсот? – Борх вийняв свого капшука. – Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?

      – Ой-єй-єй, – забідкався майбутній сотник, ховаючи під куртку капшук Борха. – Що я королю скажу?

      – Скажеш йому, – відповів Доррегарай, випрямляючись і витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кістки, – що страх тебе обійняв, як ти це побачив.

      – Що, пане?

      Чародій махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалі над берегом, спалахнула, вся, миттєво, від землі до верхів’я вкрившись шаліючим полум’ям.

      – На коней! – Любисток, зриваючись із землі, закинув за спину лютню. – На коней, панове! І пані!

      – Запору геть! – заревів до алебардників бородатий десятник, який мав великі шанси стати сотником.

      На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки,