Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

фільмів і книжок, які він обговорював за столом. Він нічого не казав просто так.

      Водночас нічого не виказувало його особистого смаку. Кожен жест, кожне слово – то були елементи якогось улюбленого персонажу, якого він створив із себе і з яким себе ототожнював. Лиш одне питання поставало: робив він це щиро чи брехав сам собі?

      Я часом уявляв Тома голим на безлюдному острові – без костюма Armani, без краватки Hermès, без черевиків Weston, без барсетки Vuitton, без планових показників і без здобуття слави. Ані душі на сотні кілометрів навкруги – нема кого вражати. Вештався б він, бідний, ціпенів би потроху, нежиттєздатний без замилування оточення, як той фікус у залі очікування нежиттєздатний без Ванесси з її щотижневим поливанням.

      Думаю, він вдовольнився би зміною ролі – перетворився б на такого собі Робінзона Крузо, перейняв би манери взірцевого потерпілого моряка, який заходився активно виживати. Потім би його врятував випадковий човен рибалок, які захоплювались би його спроможністю вижити – і він повернувся б до Франції героєм. Сидів би й розказував про свій подвиг виживання по всіх телеканалах, з охайною доглянутою восьмимісячною бородою, обережно показуючи пов’язку, яку він носив на стегнах.

      Змінився б контекст – але не людина.

      – Що, хлопчики, вихваляємося?

      Мікель – інший колега – полюбляв поглузувати. Але принаймні він не сприймав себе надто серйозно, хоча й вважав, що він найгостріший на язик.

      – Є такі, що можуть собі це дозволити, – відбив атаку Тома.

      Стан безупинного самозамилування позбавив його почуття гумору.

      Мікель навіть не відповів і пішов геть, сміючись. Товстенький, чорноволосий кучерявець зовні дещо скидався на пройдисвіта. Він досить вдало викручувався – принаймні він жив і не тужив, – вочевидь, його результати були непогані. Багато разів я заходив до його кабінету без попередження. Щоразу він удавав, що пильно вчитується в резюме кандидата на комп’ютері, хоча скляні дверцята шафи віддзеркалювали його екран з усілякими зображеннями, через які дехто обурювався, що кандидатки через безробіття ладні фотографуватися оголеними, аби скоріше влаштуватися на роботу бухгалтерами.

      – Ач, як заздрить, – сказав мені Тома змовницьки.

      У нього всі, хто не захоплювався ним, обов’язково заздрили.

      Щотижня до нас зверталися підприємства, щоб отримати послугу з підбору кадрів і дізнатися про наші умови. Ванесса відповідала на дзвінки, призначала справу на кожного клієнта і передавала одному з консультантів. Неабияке щастя: набагато легше підписати контракт із компанією, яка звернулася до тебе сама, ніж телефонувати хтозна куди, розмовляти з незнайомцями і пропонувати свої послуги. Тому від Ванесси вимагалося розподіляти справи рівномірно між усіма. Нещодавно я виявив, що насправді вона відчутно надавала перевагу Тома. Він справляв на неї враження переможця, і їй було приємно усвідомлювати себе невід’ємною частиною його успіху. Я ж, судячи з усього, отримував від