Діва Млинища. Володимир Лис

дітей, і всі живі-здорові, їдне тико якось боком ходить, а так ничо, їдна біда – всі дівки. Тарас засміявся – нияк ни може той Буца хлопця собі встругнути, жінка на нього сердиться, а він собі на жінку. Параска раніше грозилася до кума ци сусіда піти, щоб поміг сином розжитися, тико вже й вік не той, мусять змиритися. Трьох уже заміж оддали, четверта на підході, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсім без ногавиць і сорочки останеться.

      – То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти їм зробив, – сказав Тарас. – Може б, у вас і сини, й дочки були б…

      – Так то воно так, брате, – одказав Панас. – Та хто його знає, що народиться, як з їдного боку любов, а з другого душа на третій бік оком із середини косує.

      І тут він почув голос: «Асміне! Я б тоді не зустрів Асміне!»

      І легше йому враз стало. Майбуть, справді в Бога все на письменах записано. Тілько ж нащо вона в теї свої гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через які поля й доли, а мо’ місяці й роки…

      – Щось тобі покажу, – з тими словами й дістав торбину заповітну, у якій карта-малюнок їхнього Млинища була схована.

      – Що то? – здивувався брат.

      – Якеї смішнеї загогулини, – сказала Варка.

      Панас узявся пояснювати. І де дістав, і що намальовано.

      – Аж у тей Хранції малюнок нашого кутка? – переляк майнув ув очах Тараса.

      – Не бійся, – сказав Панас. – Правдивий малюнок. А як туди потрапив, їден Бог відає.

      – Чари, – сказав брат.

      – Теї чари, щитай, моє життє вберегли, – Панас погладив шкіру, подивився на карту, взявся пояснювати – то річка, то вулиці, й спинився – а то ж яка вулиця? Подумав – ат, може, колись була, і чогось тоскно-тоскно стало на душі.

      А Параску на другий день побачив. Вирушив до волосної управи (Загоряни, доки він блукав по світах, стали волосним селом) замельдуватися, зробити розвідку щодо купівлі хати й землі. З їхньої на сусідську вулицю завернув – рішив так ближче вийти, мо’ й замети менші.

      Спинився – тож дома Буцина певне, ага, то й Параска тута живе. Зайти чи що? Нє, нихай завтра, ци пуд вечір.

      Тут і сталося диво. Розчинилися двері доми, дівчина з дверей випурхнула – у якомусь лапсердаку, сірому, тканому, валянках битих, хусткою барвистою запнута. Біжком до хвіртки, і тут Панас здригнувся, завмер, прикипів до стежки, кимось протоптаної. До нього наближалася не просто дівчина – то була Параска, молода, вродлива, така, яку лишив колись у селі. Обпекло, запашіло лице, бо зовсім поруч постала та, яку в пам’яті зберігав, а потім і погасла, забулася, а тепер побачив заново – живу, колишню.

      «У мене гарєчка, – подумав Панас. – Напасниця, од якеї голова розбухає».

      Параска побачила його і спинилася. Здивовано – глип, глип, а очі теї самі, великі, зеленкуваті, гарнющі.

      – Доброго здоровля, пане солдате, – проспівала.

      «Неїн голос», – ще гарячіша хвиля обдала Панаса.

      – Спаси Біг, – хрипко сказав. – Здорова була, Парасю.

      – Я ни Парася, я Гапка, Гапочка, – дівчина приснула сміхом.

      А