Діва Млинища. Володимир Лис

сторопів.

      – Ну, в неї ж є хлопець, те всі знають, Петро Бендюківський, за річкою живе. Ну, й почула, як він Гапці дорікає, що його покинула, забуває, за солдата старого виходити зібралася. – А Гапка й каже, – стишила голос Тарасова дочка, – «Він зовсім старий, дід, глянь, лисина яка, і як ходить, кашлюкає навіть типерка, літом. Скоро й загнеться, а нє, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотіла. А хазяйство, каже, все мені дістанеться, потерпи рік-два, то й сватів зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика – хі-хі, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а він, Петро: «Тож там син є, йому господарка випаде». – «Так він зовсім ще хлоп’як, дитина, – Гапка одказує. – Я єго всиновити можу, а батька ни стане, то і в приют оддати, він же чучмек якийсь, зовсім на нашого ни схожий». – «Ну й то дивись, – Петро каже, – щоб так і було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обніматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанії…

      – Ти не брешеш? – Панас мовив те затерплим язиком.

      – Та хрест святий, – Мокрина ревно перехрестилася. – Та хай мине грім поб’є, коли брешу. Жалько мині стало вас, дєдьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!

      – Добре, йди. Дєкую, що сказала, халепу одвела.

      Як темна хмара, вернувся Панас до теперішньої свеї доми. Довго сидів на порозі, аж Марчик підійшов і здивовано:

      – Чого ви-те такі сумні, тату?

      – Нічого, синку, – одказав. – Біда минула, тилько чорним крилом помахала.

      Посидів-посидів, гіркоту, мовби перед тим розсолу з гірчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дістав свій солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дістав, яку йому на прощаннє баба Настя подарувала – од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пістоля, якого йому змайстрував ще в тім городі, де служив. Пістоль був із дерева, али залізом оббитий, на справжній схожий, вельми ним тішився Марко.

      – Куди ви-те, тату? – стривожився син. – Хіба на війну зібралися?

      – У похід, синку. Скоро вернуся.

      Отак, при повному параді, в мундирі, з миндалями, з шаблюкою при боці, пістолем, за пояс заткнутим, й продефілював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрі стояли на подвір’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, віталися, питали, чи не війна, бува? «Нє», – казав Панас. І Гафія з матір’ю вернулися, маківки й квіти посвятили. Побачила Гафія його, здивовано зиркнула, а тоді заусміхалася, руки простягла.

      – Смірна! – Панас не гукнув, а ревнув. – За мной, солдатская нівєста.

      – Що з тобою, Панасе? – то вже Параска.

      – Та він шуткує, – вставив свої п’ять копійок Пилип.

      – Нікаких шуток, – Панас грізно. – Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!

      І за шаблюку. Виштовхав переляканих матір і дочку надвір. Пилипові наказав лишатися в хаті, інакше получить кулю. А спробує куди поткнутися, то не побачить жінок живими.

      Так він з шаблею в руці й пістолем прогнав їх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далі, ать-два, бо зарубає. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за місток, на вигін, де пасли худобу, а на другий день Паски дівчата