Діва Млинища. Володимир Лис

навіть усерйоз нагнівалася, щось сердито на своїй мові проказала, коли дізналася, що він ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городі жити…

      – Я не вмію писати, – сказав Панас.

      Асміне зблиснула очицями:

      – Ах, не умієш? Тоді я напишу.

      – І як же ти напишеш? Чим?

      – Найду чим. Писаря козацікого попрошу.

      – Я б і сам написав. Напишу.

      – Напишеш? Хіба ти грамотіной?

      – Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

      – Не треба. – Асміне – блись-блись. – Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.

      Він збагнув – хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.

      Спитала через кілька днів:

      – Як там ваш аул називається?

      – Не аул – село. Дерьовня по-кацапськи.

      – Ну, сьєло… Загорєни?

      – Ага. Волинської губернії, Владімірського повіту. Запам’ятаєш?

      – Ми, адиге, маємо хорошій пам’ять, – сказала вона.

      Що там написала, що послала, не відав. Обоє ждали відповіді, довго-довго. Місяць, два, півроку, рік. Асміне сказала – ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…

      Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.

      Дивний сон. У казармі приснився і не міг дочекатися вечора, щоб піти, Асміне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.

      «Доля, – подумав. – Навіть сон утікає, не хоче прийти до Асміне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душі… Хоч би куди не послали…»

      Ходив з рушницею, а над ним світили далекі зорі, й десь та одна, на яку Біла Діва Млинища тоді перетворилася.

      Полк зрушив з місця тільки за рік до закінчення його служби – на російсько-турецьку війну.

      – Я вернуся, – пообіцяв Панас.

      І таки повернувся – поки дійшли морським узбережжям до кордону, війна й закінчилася, запросили турки миру, як сказав їм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасій-Панас Терещук з того останнього в його житті походу. Дякував і Богові, й Матері Божій, і Діві Млинища їхнього за теє щастя – доля довгих двадцяти п’яти літ хоч і не вберегла од кулі, та то були тільки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до їхнього міста, у якім тільки-но перецвіли садки, і стоять уздовж вулиці люди, сяють усмішками дівчата й жінки, а онде його Асміне – сина за руку тримає, якому якраз у його відсутність десятий рік пішов. Панас, не питаючи дозволу, вибігає зі строю, кидається до них і високо підіймає (ого, нівроку виріс опецьок) на руках. Малий щасливо сміється, смикає за вуса, які в тата одросли.

      Восени їм належало вирушити в дорогу. Асміне умовляла лишитися в цьому місті, купити хату (грошенят же трохи зосталося) і жити собі. А можна в станицю якусь поїхати, там і землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирішив твердо – мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хіба даремно він довгих