Діва Млинища. Володимир Лис

Тепер вона й тіло за собою кличе.

      Панас зирнув ошелешено. Холодок пробіг його затверділим, зашерхлим тілом і не хотів покидати.

      – Ти що ж, хочеш у той свій аул вернутися?! – вигукнув і відчув, як дрож пробіг по ньому всьому. – Туди, де тебе мали забити камінням?

      – Так, – сказала Аміне. – Може, мене вже простили. А ні… У нас є звичай – коли жінка хоче заслужити прощення, їй треба через весь аул на колінах проповзти і біля гори, де стежка до вершини підіймається, припасти лицем до землі, чекаючи своєї долі…

      – Я тебе не пущу! – крикнув Панас. – Підеш зі мною і все.

      – Перекинеш мене через коня? – Асміне сумно всміхнулася. – Як мій брат? Тільки ж і коня в тебе нема.

      – Якщо треба – купимо, – Панас вимовив уже зі злістю.

      – Не допоможе. Вернуся я, Панасе.

      – Що, може, й Марка хочеш забрати?

      Асміне поглянула болісно.

      – Марка – нє. Ти не віддаси. Та й я не знаю, як там з ним поведуться. Може, приймуть, а може, й нє. Ти хороший батько. Багато чого навчиш. Він ще малий, приживеться в тому твоєму селі.

      Панас зірвав з голови кашкета свого солдатського, кинув об долівку. Тупнув спересердя ногою.

      – Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу і свого Бога од сина готова одказатися…

      – Наші дороги, як дві стежки в горах, – тихо сказала Асміне. – Одна веде до гори, а друга в гору впирається й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце моє за вами плаче. Тільки рід мене і гора наша кличуть. І той потік, коло якого тебе зустріла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловіком. А за сином кожен день… мої сльози… – і затнулася.

      Після довгих хвилин тиші, що, здавалося, тремтіла і теж боліла, Панас мовив:

      – А я то думав, чого в нас дітей більше не було… Ни хотіла?

      – Не хотіла, – Асміне поклала йому руку на плече. – Прости, любий. Я зробила один гріх і другий беру на свою душу. Тільки цей гріх ніби й не мій… Господи, як мені болить душа! Але бачу свою маму, і братів своїх, і боліло всі ці роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дізнаюся, камінь мій не дозволить дорогою з тобою йти…

      – Камінь на твоїй душі? – Панас так сумно, що аж язика заморозило.

      – Так. Не смійся.

      – Я і не сміюся. – Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. – Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

      – Нє, – Асміне дивилися мовби здалеку. – Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.

      – Нащо тобі тая мука?

      Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.

      «Які ж мені слова буде синові сказати?» – подумав Панас.

      – Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї