просування далі й вони опинилися в невеличкій улоговині, а з-за дерев і скель виглядали ще чужіші оселі. Старший солдат (дослужився!) Афанасій-Панас Терещук рано-вранці виходив зі свого намету і йшов до невеличкої гірської річечки, що своїм дзюркотінням манила за собою. Хоч село, чи аул по-тутешньому, вже п’ять літ як було впокорене, їм веліли остерігатися. Та остерігатися не хотілося серед цієї краси, таємничих гір. Хоч і набачився їх під час походів, ці здавалися особливими. Була ще одна причина, яка змушувала підводитися до загального підйому й іти до річки, ховатися за виступом скелі й спостерігати. Чекати. Чекати, що на протилежному березі з першими променями сонця з’явиться тонка дівоча фігурка – вся в чорному, з відкритим невеличким прорізом лише для очей, з великим, також чорним глечиком (чи як там у них називають) з довгим горлечком, схожим на чорного птаха – боцюна, такі гніздилися в їхніх поліських лісах. Дівчина підходила до самісінької води, ставила посудину на великого сірого каменя, а тоді скидала хустку й відстібала запону, що закривала нижню частину обличчя. Густе, також чорне, з ледь сріблястим відблиском, волосся розсипалося по плечах. Швидким порухом голови дівчина закидала це розкішне волосся назад і бралася вмиватися. Панас бачив, як зблискують на сонці, що визирає з-за гори, очі, як з’являється разок білих-білих зубів, що здаються по-особливому привабливими на всій темній поставі дівчини. Хоч і темним, але живим, трохи червонуватим у відблиску сонячних променів, було лице. Мовби не просто живе, а наживо вималюване невідомим малярем на тлі гір, дерев, що росли над річкою-потічком, сонця, яке наче тільки й для того й уставало, щоб подивитися на це священне дійство умивання, далі зачерпування руками, що тільки й визирали долонями й пальцями з-за довгих рукавів, води й пиття із маленького ніжного човника, у якого складалися двоє рученят.
Потім дівчина знову накидала на голову хустку і вдяганку під нею, набирала в глечика воду і йшла, обережно ступаючи ногами в легких гостроносих чунях (чи як там вони в них називаються) назад, до села, перша хатина якого визирала з-за найближчої гори. Панас якось подумав – чогось же він прийшов сюди ще до сходу сонця першого разу, ніби передчував з’яву дівчини. І з острахом – що незабаром з кожним ранком сонце вставатиме пізніше й пізніше, а потім узагалі після звуку труби, яка будила їхній табір. Як же він тоді приходитиме, щоб подивитися на цю загадкову дівчину, черкеску чи хто вона там… А потребу приходити, милуватися цим ранковим умиванням й набиранням води він відчував дедалі дужче. Спостерігаючи за дивним постійним ритуалом вдесяте чи мо’ й більше, подумав, що можна спробувати сховатися за тим он деревом, яке росте зовсім близько від каменя, біля якого дівчина набирає воду. Стовбур цього дерева, схожого на вербу і все ж не вербу, був широким й міг його сховати.
Так він і зробив наступного світанку. Дівчина з’явилася, й тепер Панас виразно побачив зовсім близько всю її поставу, а коли відкрила лице – й великі виразні темно-карі очі, такі великі, мов два озерця, у яких він одразу втопився. Соковиті вуста розкрилися, на них бризнула вода з долонь, схожих
