Діва Млинища. Володимир Лис

якраз зняла з обличчя свою запону. Уздріла його помах, сахнулася було, та спинилася… І Панас ясно побачив, як сяйнула її білозуба посмішка.

      Коли вертався до табору, знов подумав, що незабаром світлі ранки почнуть меншати, дівчина приходитиме до потічка пізніше, коли вже їх ставитимуть у стрій, і він не зможе прийти на ці дивні зустрічі.

      Одважився. Прийшов на те місце раніше її появи. Сів на камінь, став чекати. Коли вона з’явилася на стежці, підвівся й приклав руки до грудей. Вона спинилася, щось проказала, змахнула рукою з довжелезним рукавом. Зрозумів: «Іди собі, якщо хочеш, щоб набрала води». Панас трохи відійшов. Як зачерпнула, не скидаючи вдяганки, що закривала лице, він ступив до неї, ткнув пальцем собі у груди, проказав:

      – Панас. Я – Панас.

      Дівчина подивилася, повагалася, тоді повторила його жест:

      – Асміне.

      Похитала головою, певно, попередила: не наближатися.

      Він послухався.

      Хтозна, скільки б ще тривала їхня дивна гра, якби не подія, що сталася через два світанки-побачення. Вночі на табір напали гірські повстанці, з тих, що не бажали коритися російській владі. Пізніше ті, що уціліють, дізнаються – їхній табір і служив приманкою, аби спровокувати до цього нападу. Бо в той же час інша частина безперешкодно займала головну повстанську базу. Вартові побачили нападників надто пізно. Підмога від тих, хто мав знищити горців, прийшла, коли вже лежало більше сотні трупів.

      Операція вдалася блискуче, коли не рахувати жертв. Але в російській армії жертв ніколи не рахували…

      Коли вже стали прибирати, складати трупи – свої і ворожі, – з’явилася в таборі дівчина в чорному. Наблизилася до солдатів, щось заговорила по-своєму. У Панаса, якому щойно перев’язали поранене плече, тьохнуло серце – Асміне. Швидко пішов до гурту, посеред якого стояла вона. Дівчина, яка щоранку набирала воду.

      Як наблизився, почув, що повторює, мов закляття:

      – Паньяс… Паньяс…

      Зрозумів: хоче дізнатися, чи живий він. Гаряча хвиля залила йому груди, зашуміло в голові. Гукнув щосили – і в тому крику було й щастя, й розпач:

      – Асміне!

      Вона не кинулася йому назустріч, лиш голову повернула. З чорної суворої вдяганки тільки й визирали великі жагучі очі. Очиська. Очиці. А з них вихлюпнулися такий біль, така радість, перемішані зі здивуванням, наче побачила його вперше, що він задихнувся на мить.

      Він узяв неї за руки, сказав:

      – Я живий, Асміне.

      Щось проказала у відповідь. Засоромлено, збентежено.

      Панас почув, як хтось із напарників по службі присвиснув:

      – Ну малорос, ну хохол! Уже черкеску подцепіл.

      А «його черкеска» повернулася й подалася геть. Панас було рушив за нею, та спинився. Їх же сьогодні звідси відведуть, більше її не побачить. Озирнувся розпачливо. І тут наштовхнувся поглядом на прапорщика Румнова, який, здається, знав ту, чужу мову.

      Кинувся до нього:

      – Пане прапорщику, я прошу вас дещо їй сказати. Цій дівчині. Я прошу