Діва Млинища. Володимир Лис

Параска торкнулася його руки.

      – Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.

      – Роби, що хоч…

      Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.

      – Подарувати хочеш сибе на прощаннє…

      Вона зітхнула. Сказала:

      – Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок – то краплина од твого…

      Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.

      – Ходімо… Десь он туди, в садок, – прошептала Параска.

      Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.

      Він спинився.

      Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.

      – Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?

      – Панасе, то я… Я рішила…

      – Пилип знає? – Панас уже рикнув. – Знає ци нє? Кажи правду!

      – Знає, – сказала Параска тихо. – Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…

      Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.

      – Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…

      Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.

      …Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув – таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.

      Ту, яка мала бути його.

      Одну-однісіньку на цілім світі.

      І тут обоє, разом, і Пилип, і Параска опустилися на коліна на замерзлу вночі землю. Схилили голови.

      Панас одхитнувся. Йому стало ще жаркіше.

      – Ви-те що? Нащо?

      Казав, а шию мов стискав обруч, або мотузок став душити.

      Параска підвела очі, він побачив у них рясні сльози. Тихо-тихо промовила:

      – Прости… Хай тибе Біг береже. І Мати Божа… І Мати Божа… Ой, матінко… Ой, матінко… Прости, Панасе…

      – Та що ж то таке, людоньки, – Панас хотів гукнути, але скорше прошептав.

      Параска раптом нахилилася й поцілувала його ноги в постолах. Панас сіпнув ногою й сказав голосно:

      – Ходімо… Пора вже…

      Не знав, що й казати, що й діяти. Пригорнув маму, брата, сестер, хрещених. Хлопці-рекрути тоже прощалися. Параска і Пилип все стояли на колінах, й Панас не відав, як йому повестися далі. Змахнув рукою й перший рушив трактом, що вів до Любовня, міста, з якого мав початися його невідомий і незвіданий шлях. Йшов і боявся озирнутися, хоч і треба було. Боявся побачити тих двох, що стояли на колінах. Стояли й досі, він чогось був певен. Звів очі на захмарене небо. Подумав, що хоче побачити тую Діву, про яку казали мама.

      Діви