Діва Млинища. Володимир Лис

була зовсім поруч. Він почув її важке дихання, схоже більше на сапання, так, він бачив, дихала риба, яку, зловивши, викинув на берег, так важко дихала теличка, котру от-от мали зарізати і вона, певне, розуміла, що зара станеться щось страшне.

      А далі Параска закричала, заридала:

      – Нихто ж тибе ни просить… Нихто – ні я, ні Пилип… Хай він іде до війська того проклятого, женися на мині, живи, бий, я все витерплю, я тобі народжу дітей, якось воно буде, цей світ всеїдно несправедливий, може ж, я ни вмру без нього, може ж, я чогось ни знаю, може ж, я йому ни судилася…

      Очі в неї закотилися і вона впала на долівку…

      6. Двоє на колінах

      Минув цілий місяць. Випав і розтав перший сніг. На зміну морозам прийшла сльота. Панас за цей час разом з іншими хлопцями побував у місті, в рекрутському присутствії. Усіх їх визнали придатними до служби.

      Восьмеро рекрутів, хлопців з поліського села Загоряни, яким судилося стати першим набором до російського імператорського війська, з цього загубленого серед боліт і лісів села, покидали Загоряни вранці, на межі осені й зими, під важким свинцевим небом. Здавалося, от-от має піти дощ чи сніг, та все ж проводжати тих, хто розлучався з рідними обійстями й родинами на цілих два з половиною десятки літ, вийшли не тільки їхні рідні й близькі, а більше, як півсела. Перед тим завернули до церкви, де батюшка відслужив коротку службу й благословив на далеку й добру путь. Мама Юстина дибцяла поруч з Панасом. Очі її за ці кілька днів геть опухли від сліз, та вчора зранку вона перестала плакати і вперто мовчала. Мовчання її гнітило Панаса ще більше, ніж сльози. Німий докір пригнічував, прибивав до землі, наче камінь. Він узявся сам говорити, але до брата. Казав, як треба господарювати, що й коли ліпше сіяти, про звички Воронки й коня, котрого просто називали конем, про те, як тре буде підлатати хату. Брат ходив за ним і коротко кивав: «Добре». Або казав: «Я знаю». Чи «Я зроблю». Думка народилася спитати: «Ти радієш, що будеш хазяїном чи сумуєш?». Не спитав, бо, що б не одказав брат, лягло б на серце.

      До мами врешті промовив:

      – Ви б хоч заговорили зо мною пуд вечір… Коли й побачимося, чи й побачимося…

      Мати подивилася на нього тьмяно, мовби звіддаля, десь із тої далини, на якій він буде вже завтра.

      – Я й так з тобою весь час говорю.

      – Говорите?

      – У думках. Ти ни чуєш, а я кажу. За тибе й за сибе. Бо якби вголос казала, то собі тико ще більше жалю насипала б. А так за тибе й сибе кажу. І ніби легше стає.

      – Вже назад не повернеш, – сказав Панас. – Пізно, мамо. Якби ви-те мені в душу залізли…

      І умовк. Мав сказати: «То пекло велике зобачили б. Ни хочу вже йти до ниякого війська, али й лишєтися ни хочу. Ціла вогняна паща дивиться на мене. Питає, що я наробив, а ничого одказати ни можу…»

      – Добре, я тобі їдла на дорогу вготую, – сказала мама.

      – Вготуйте.

      Увечері рідня зібралася – сестри, їхні чоловіки, хрещені батько й мати Панасові, родичі по батькові покійному. Посиділи, говорили про те про се, мати, як гостей стрічала, попереджала:

      – Ничого про те військо, про рішенець його, ни кажіте. Про життє хіба…

      Так