Син начальника сиріт. Адам Джонсон

банка стоїть, – сказав він. – Не могли б ви мені її передати?

      – Авжеж, звичайно, – сказав капітан, але, узявши, подивися на банку з підозрою. Здавалося, він її зараз понюхає, але натомість передав її Чонові До.

      Чон До ліг на бік і засунув банку собі під простирадло. Якийсь час єдиним звуком у кімнаті було нерівне дзюрчання сечі в банці.

      Капітан заговорив, перекриваючи цей звук.

      – То таке, бач, подумай гарненько. Ти тепер герой, і вони питатимуть, чого ти хочеш. Тож чи є щось таке, чого попросиш?

      Закінчивши, Чон До заплющив очі. Тоді обережно віддав банку капітанові.

      – Мені б хотілося лише одного, – сказав Чон До, – залишитися на «Чунмі». Мені там затишно.

      – То будь ласка. Там усе твоє обладнання.

      – І світло вночі є.

      – І світло вночі є! – погодився капітан. – Можеш вважати, що вже домовлено. Ти тепер житимеш на «Чунмі». Це мені зовсім просто. Але чого ти от насправді хочеш, такого, що тобі можуть дати чиновники?

      Чон До завагався. Він приклався до пива і спробував подумати, чим держава може покращити його життя.

      Капітан відчув його вагання та став наводити приклади з життя – якої нагороди просили й отримували ті, хто вчинив подвиг:

      – Ось хлопці в Йонбьоні загасили пожежу на атомній електростанції – одному з них дали машину, у газеті про це писали. Інший захотів собі телефон – і будь ласка, без питань, провели йому в квартиру телефон. Коли ти герой, то воно отак.

      – Мені треба подумати, – сказав Чон До. – Це якось трохи несподівано. Я так, не задумуючись, і не скажу…

      – Атож, я знаю. Я це розумію, бо ми – одна сім’я. Ти з тих, хто не хоче нічого для себе. Тобі треба небагато, але коли йдеться про інших людей, ти гори звертаєш. Цими днями ти це показав і тепер поводишся як наш, рідний. Ти знаєш, я відсидів за свою команду. Я не герой, але я віддав чотири роки свого життя за те, щоб мої хлопці вернулися додому. Я так це показав.

      Вигляд у капітана був збуджений, навіть збентежений. Він і далі тримав банку з сечею, і Чон До хотів допомогти йому її поставити. Капітан посунувся на край стільця, наче збирався перебратися на матрац.

      – Мабуть, річ просто в тому, що я старий. Тобто, хочу сказати, у людей бувають різні проблеми. У багатьох – набагато гірші, ніж у мене, але я просто не можу без неї жити, просто не можу. Саме до неї думкою повертаюся весь час, і я не те що злюся чи ображаюся через те, що сталося, але мені просто необхідна моя дружина, я хочу її повернути. І, розумієш, ти це можеш, ти зараз можеш усе. Дуже скоро ти зможеш мовити слово, і станеться все, що ти скажеш.

      Чон До зібрався був щось сказати, але капітан його зупинив.

      – Вона стара – я знаю, що ти зараз подумав. І я теж старий, але це з віком ніяк не пов’язане, тільки здається, що з кожним роком гірше. Хто б подумав, що буде гірше? Ніхто ніколи тобі про таке не розповідає.

      Капітан почув, як дахом бігають собаки, і глянув на стелю. Поставив банку й підвівся.

      – Якийсь час ми будемо як чужі, – сказав він. – Коли я поверну її собі, буде між нами й таке, про що вона не зможе