Син начальника сиріт. Адам Джонсон

паперу, чогось такого?

      – Ми спіймали вашого товариша на плоту сьогодні вранці. То було навіть раніше, ніж ви передали повідомлення про той так званий напад. У нього було багато цигарок, але сірники він не вберіг, і вони промокли. Кажуть, що ваш товариш плакав над своїм учинком і не міг зупинитися.

      Думки Чона До відразу кинулися в інший бік. «Бідний дурник», – подумав він. Чон До раніше гадав, що він і слідчий більш-менш заодно, але тепер розумів, що він сам-один і все, що в нього є, – оця історія.

      – Краще б ця брехня була правдою, – відповів Чон До, – бо тоді другий помічник був би живий, а не загинув би на очах у всіх нас. І капітан би не мусив розповідати його дружині, що вона ніколи більше його не побачить…

      – Його ніхто більше не побачить, у цьому я можу вас запевнити, – мовив старий. І знову здалося, ніби він задрімав. – Чи хочете знати причини, чому він утік? Гадаю, він казав про вас.

      – Другий помічник був гарний товариш і герой! – вигукнув Чон До. – Може, ви б виявили трохи поваги до покійного?

      Старий підвівся.

      – Напевне, мені потрібно перевірити вашу історію. – І перша атака була короткою і прямою – кілька різких ударів у лице. З хворою рукою і з зайнятою пакетом із кров’ю здоровою, Чон До нічого не міг йому протиставити. – Скажи, хто це придумав, – мовив старий і вдарив Чона До по черзі в обидві ключиці.

      – Чому його не випустили південніше, ближче до ДМЗ[16]?

      Чон До якимось чином застряг на стільці, і два рубані удари по рухомих ребрах зовсім його так зафіксували.

      – Чому не дезертирували інші? Чи ви його вигнали?

      Спалахи болю пробігли його шиєю, носом, вухом – і після того в очах почало пливти.

      – Американці повернулися, – тримався свого Чон До. – У них грала гучна музика. Одягнені вони були по-вуличному, навіть у черевиках зі сріблястими галочками. Один із них погрожував спалити корабель. У нього на запальничці була крилата ракета. Раніше вони сміялися з нас, що ми не маємо унітаза, а тепер сміялися з того, що він з’явився.

      Старий ударив Чона До просто в груди, роз’ятривши свіже татуювання: обличчя Сан Мун загорілося вогняними лініями над серцем. Старий зупинився й налив іще чаю, але не пив, просто погрів руки об кришку. Чон До тепер розумів, як це буде. В армії його тренером з болю був Кімсан. Увесь перший тиждень вони сиділи за столом, доволі схожим на оцей, і споглядали свічку, яка горіла між ними. На її вершечку колихався малий і гарячий вогник. На їхніх обличчях було світло й тепло. А далі, за межами світла, починалася темрява. «Ніколи не давай болю зіштовхнути тебе в темряву, – навчав його Кімсан. – Немає нікого, тільки ти один. Коли ти відвернешся від вогника, він зникне».

      Старий продовжив допит. Тепер запитання були не про другого помічника на рятувальному човні, а про нього на «Чунмі», про кількість акул, наскільки далеко в морі це відбувалося, чи були гвинтівки в американців на запобіжниках. Старий тримав темп, завдаючи довгі, повільні серії прицільних ударів: від щік і рота до вух, здається, переходячи до м’якших частин

16

ДМЗ – уже згадувана в тексті демілітаризована зона між Північною і Південною Кореями.