Син начальника сиріт. Адам Джонсон

обличчі сивого слідчого проскочив вираз непевності, який одразу змінився на уважне оцінювання й урешті перетворився на посмішку.

      – Що ти?! – мовив він. – Я не той, хто мав би тебе лякати. – І розсміявся. – А серйозно, з погляду закону ми обидва герої. Ми в одній команді. Наша мета – показати американцям, які отаке з тобою зробили, де раки зимують. Але спочатку я маю знати, чи нема в тебе яких непорозумінь із капітаном. Сюрпризів нам не треба.

      – Ви про що? – спитав Чон До. – Ні, ніколи!

      Він визирнув у вікно. Половина суден уже вийшла в море, але команда «Чунми» розклала сіті в доках на просушку, щоб потім поладнати.

      – Добре, тоді забудь. Якщо ти йому нічим не допік, то я тобі вірю.

      – Капітан – це моя сім’я, – запевнив Чон До. – Якщо ви зібралися щось про нього сказати, то краще кажіть.

      – Та нічого. Капітан просто прийшов і попросив мене перевести тебе на інше судно.

      Чон До з недовірою подивився на нього.

      – Капітан сказав, що втомився від героїв, що йому не так уже багато залишилося й він просто хоче спокійно робити свою справу й ловити рибу. Я докопуватися не став – капітан сильний чоловік, справжня міцна рука, але з роками людина втрачає гнучкість. Я таке не раз бачив.

      Чон До сів на стілець.

      – Річ у його дружині. Певне, що в ній. Це ваша робота – її в нього забрали.

      – Сумніваюся, що штука в цьому. Я його ситуації не знаю, але ж вона стара, еге? Небагато чоловіків, яких дають на заміну, так уже хотіли, щоб їм дісталася стара. Капітан сів, і вона його залишила. Скоріш за все, саме так і було. Як сказав Великий Керівник, найпростіша відповідь зазвичай і є правильною.

      – А дружина другого помічника, її справою ви займаєтеся?

      – Вона гарненька, у неї все буде гаразд. За неї можеш не перейматися. Під собаками вона вже точно не житиме, можеш мені повірити.

      – А що буде з нею?

      – Є там начальничок у Сінпхо, він один із перших номерів у списку, а у Чхонвані є партійний чиновник на пенсії, який уже теж відкрито заповзявся забрати її собі.

      – Я гадав, що таких відправляють до Пхеньяна.

      Старий подивився вгору.

      – Вона вже не незаймана, – урешті промовив він. – Плюс їй уже двадцять, а ще вона вперта. Більшість дівчат, яких відсилають до Пхеньяна, мають сімнадцять років і вміють лише слухати. А тобі що? Ти ж її для себе не хочеш?

      – Ні. Зовсім ні.

      – Бо це зовсім не по-геройськи. Хочеш дівчину – знайдемо тобі дівчину. Але дружина загиблого товариша – це не вітається.

      – Я не кажу, що я цього хочу, – сказав Чон До. – Але я герой. Я маю права.

      – Привілеї, – поправив слідчий. – Ти отримуєш деякі привілеї.

      Весь день він возився з радіо. На підвіконні було хороше світло. Зі сплющеного кінця дроту зробив мініатюрну викрутку, а припій плавив над свічкою. Також звідти йому було видно гавань і капітана, який ходив по палубі.

      Ближче до сутінків прийшла вона. У чудовому настрої, аж сяяла.

      – Бачу, дещо в тобі ще працює, – зауважила вона.

      – А я не міг лежати без риби над головою. Вона в