Син начальника сиріт. Адам Джонсон

підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.

      Потім звернулася до Чона До:

      – На що дивишся?

      Витягла з комода щось із чоловікового одягу.

      – Надягни-но майку! – кинула йому білу майку.

      Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.

      – Напевне, караоке-бар – не місце для тебе, – зауважив Чон До.

      – Козли, – повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. – Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. – Вона провела рукою по волоссю. – Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо»[18], у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!

      – Чого ти взагалі з ними водишся?

      – Мені вони потрібні, – промовила вона. – Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це – мій шанс.

      – Ці типи – просто місцеві бюрократи. Вони – ніхто.

      Вона схопилася за живіт, їй було недобре.

      – Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!

      – Послухай, – сказав Чон До. – Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.

      Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це – практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих – а може, узагалі єдиний!»

      – Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві – вони просто… – вона закинула голову й випустила дим угору, – просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася вдома, буцімто хвора. Потім він узяв та й послав мене сюди на берег, на цей завод. Але сенс який? Для чого бути в безпеці, для чого виживати, коли ти матимеш п’ятдесят років потрошити рибу?!

      – А хто тепер ці дівчата? – спитав Чон До. – Барменки, покоївки чи щось гірше? Думаєш, оцим п’ятдесят років займатися краще?

      – Якщо воно і справді так – то скажи. Якщо саме це з ними й відбувається – то скажи мені точно.

      – Та я не можу точно знати. Я зроду в столиці не був.

      – То й не кажи, що вони повії, – сказала вона. – Ці дівчата були моїми подругами. – Вона люто кинула на нього оком. – Який же ти шпигун?

      – Та я просто радист.

      – Чого я тобі не вірю? Чому в тебе нема справжнього імені? Я про тебе знаю тільки те, що для мого чоловіка, який ще з підліткового віку не виріс, усе як тринадцятирічний хлопчисько, – ти кумир. Тому він і возився

18

Ансамбль електронної музики «Почхонбо» – відомий естрадний ансамбль КНДР. Основа репертуару – революційно-патріотичні пісні та корейські народні пісні в естрадній обробці.