Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

не можна. Достатньо хороший день, щоб відвідати «Еплбіз». А якщо їм вдасться його пережити так, щоб тато не обмочився, то взагалі буде свято. На ньому труси-підгузок, але, звісно, від запаху вони не рятують. Тому Сендерсон завжди замовляє їм столик у кутку. Це не проблема: обідають вони о другій, а о цій порі післяцерковна юрба вже розсотується по домівках, дивитися по телику бейсбол чи футбол.

      – Ти хто? – запитує тато в машині. Днина ясна, однак прохолодна. У своїх завеликих сонцезахисних окулярах і вовняному пальті він дуже скидається на дядька Джуніора, старого гангстера з «Клану Сопрано».

      – Я Дуґі, – каже Сендерсон. – Твій син.

      – Я пам’ятаю Дуґі, – відповідає тато, – але він помер.

      – Ні, тату, нє-а. То Реджі помер. Він… – Сендерсон уривається й чекає, чи не договорить за нього тато. Тато не договорює. – Сталась аварія.

      – П’яний був, ага? – питає тато. Навіть по стількох роках чути таке все одно боляче. Це негативний бік батькової хвороби – він вряди-годи, хоч і ненавмисне, виявляє жорстокість, а вона завдає пекучого болю.

      – Ні, – відповідає Сендерсон, – у нього врізався один малий. А сам відбувся кількома подряпинами.

      Тому малому зараз уже перевалило за п’ятдесят, і в нього сріблиться волосся на скронях. Сендерсон сподівається, що в цієї дорослої версії того підлітка, який убив його брата, нині сколіоз, що його дружина померла від раку яєчників, що він захворів на свинку, осліп і став безплідним. Але, найімовірніше, у нього все в ажурі. Працює менеджером десь у продуктовій крамниці. А може, навіть менеджером в «Еплбіз», хай їм Бог помагає. Та й чому ні? Йому було шістнадцять. Усе вже спливло за водою. Юнацька необачність. Документи мали засекретити. А Реджі? Його також «засекретили». Кістки всередині костюма під надгробком на Мішн-Гіл. Бувають дні, коли Сендерсон не може згадати, який він був із себе.

      – Ми з Дуґі колись гралися в Бетмена й Робіна, – каже тато. – То була його улюблена гра.

      Вони зупиняються на світлофорі, на перехресті Комерс-вей та Ерлайн-роуд, де невдовзі й станеться халепа. Сендерсон дивиться на батька, і усмішка торкає його вуста.

      – Ага, тату, чудово! Був рік, коли ми навіть вийшли надвір у костюмах, на Гелловін, пам’ятаєш? То я тебе намовив. Хрестоносець у плащі й Диво-хлопчик.

      Тато дивиться в лобове скло «Субару» Сендерсона й нічого не відповідає. Про що він думає? Чи його мисленнєві процеси зійшли нанівець і линуть, як порожня радіохвиля? Подеколи Сендерсон уявляє собі звук, що мусить іти від тієї рівної лінії: мммммммм. Так у давні часи, ще до появи кабельного й супутникового ТБ, звучав екран налаштування телевізора.

      Сендерсон кладе руку на тонке передпліччя в рукаві пальта й по-дружньому стискає.

      – Ти був у зюзю п’яний, мама нетямилася від люті, зате я веселився від душі. То був мій найкращий Гелловін.

      – Я при дружині ніколи не пив, – каже тато.

      Так, думає Сендерсон, коли на світлофорі загоряється зелене світло.